ОЛЕСЬ ГОНЧАР:

ТВОРЧІСТЬ ЯК ДОЛЯ

(до 100 – річчя Олеся Терентійовича Гончара)

попереджувальна довідка

   Олесь Гончар (Олександр Терентійович Біличенко), український письменник, літературний критик, громадський діяч. Народився в с. Ломівка Катеринославської губернії 3 квітня 1918 року в родині Терентія Сидоровича та Тетяни Гаврилівни Біличенків. 

Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, з Ломівки його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Полтавської області. Бабуся замінила майбутньому письменникові матір.

Олександр Біличенко 1927 року при вступі до школи був записаний як Олесь Гончар (дівоче прізвище матері, прізвище бабусі та дідуся по матері. Ім'я Олесь з'явилося, бо в класі вже був інший Сашко, тому, щоб розрізняти учнів, хлопця записали як Олесь. Також хлопцю було виписано в сільській раді нове свідоцтво про народження, згідно з яким він начебто народився в Сухій. Відтоді все життя Олесь Гончар вказував у автобіографіях, анкетах і відомостях для довідників як своє місце народження саме село Суху. Вже в наш час вдова Олеся Гончара Валентина розповіла про це, а також про справжнє місце народження. 

Як підтвердження, було знайдено запис у метричній книзі Покровської церкви Ломівки про те, що письменник народився саме у Ломівці.

Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як митця. Навчався в Українському книжково - газетному технікумі (1933 - 37), працював у районній (на Полтавщині) та обласній газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник.  

У вересні 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського державного університету. Через багато років письменник згадував: «Коли я переступив поріг університету, у всьому місті, гадаю, не було людини, щасливішої за мене, здійснилася заповітна мрія: з радісним завмиранням серця ступив я в цей сонячний храм науки…»

У червні 1941 р. Олесь Гончар у складі студентського батальйону пішов добровольцем на фронт. Про долю цього батальйону письменник написав у романі «Людина і зброя», за який став лауреатом республіканської премії ім. Т. Шевченка. Влітку 1942 року потрапив у полон, звідки втік у 1943 році, і продовжував воювати в Червоній Армії. За бойові заслуги був нагороджений орденами Червоної Зірки, Слави 3 - го ступеня, трьома медалями «За відвагу».

Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел. У цей час Олесь Гончар публікує новели («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта»  і повість «Земля гуде», завершує навчання у Дніпропетровському університеті (1946). Головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці» («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948).

У 1959—1971 роках Олесь Гончар — голова правління Спілки письменників України, у 1959—1986 роках — секретар правління Спілки письменників СРСР. Від 1973 року — голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру, академік Академії наук України.

  Автор пише та видає книги - новели «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари - комиші» (1958), «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974)  повісті «Микита Братусь» (1951), «Щоб світився вогник» (1955) «Бригантина» (1972), роман - дилогію «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957), «Тронка» (1963) «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980). Описание: E:\ТРІЙЦЯ\Фото0211.jpg Творчість Олеся Гончара відзначена державними преміями і нагородами та народною любовю. Гончарове Слово приваблює, хвилює, спонукає замислюватися і духовно зростати, милуватися рідною мовою.  Адже мова народу для письменника — це як повітря для життя, дороге і святе. Мова — душа кожної національної культури, джерело й запорука її розвитку, про це слід кожному і завжди пам'ятати.
 

 

Третього квітня цього року виповнюється 100 років від дня народження О. Гончара. На Полтавщині шанують пам'ять свого славного земляка. В с. Суха Кобеляцького району діє меморіальний літературний музей – садиба письменника, а кожного року на Трійцю проводиться літературне свято. Україна і українці пам’ятають Олеся Гончара, бо він жив і писав для них.

          «Любов до України – єдине багатство. Пишно звучить? Але це істинна правда душі. Якщо хочеться ще пожити, то тільки ради цього», - такий запис зробив колись письменник у своєму щоденнику.

 

2018 – Рік Слова Божого в Україні

Патріарх Мстислав: Людина непохитної віри

(1898 - 1993)

 

(120 років від дня народження)

(попереджувальна довідка)

 

     Степан Іванович Скрипник народився 10 квітня 1898 року в Полтаві у глибоко релігійній сім’ї нащадків козацького роду. Батько його — Іван Скрипник, походив із козаків Миргородського полку, а мати — Маріамна, з дому Петлюр — рідна сестра Симона Петлюри. У формуванні світогляду Степана велику роль відіграли православні традиції, яких дотримувалися і шанували в сім’ї. Як згадував патріарх, у його родині було «сім дядьків священиків по материній лінії».

Дитячі та юнацькі роки Владика провів у рідному місті Полтаві, де й закінчив Першу класичну гімназію. У школі й дома сформувався його національний світогляд.

Прикладом для наслідування завжди був дядько Симон Петлюра, який змалку прищепляв йому любов до української історії, культури, літератури.

Дотримуючись традицій свого козацького роду, Степан обрав військову кар’єру. Після навчання у гімназії він вступив до військової школи прапорщиків у Оренбурзі. Революційні події 1917 року і відродження України захопили його у свій вир. Він служить вояком у Першому кінному полку гайдамаків ім. К.Гордієнка.

1917 — 1921 роки Степан Скрипник провів переважно в діючих частинах Української армії, в 1918 році він бере участь у поході Запорізької дивізії в Крим. У липні 1918 року арештований німцями разом із С.Петлюрою, просидів у Київській Лук’янівській в’язниці понад чотири місяці. Після звільнення знову бачимо його у фронтових частинах, аж до поранення в березні 1919 року. Після шпиталю хорунжий С.Скрипник переходить до Похідної канцелярії Головного отамана військ УНР і перебуває там аж до 1921 року, коли й закінчив свою службу в Українській армії.
          С.І.Скрипник був членом президії Товариства ім. митрополита Петра Могили в Луцьку і головою товариства «Українська школа» в Рівному, а також членом інших українських культурно - громадських організацій. Він допомагав у збереженні українського шкільництва і преси та стимулював українське національне відродження на Волині. В той же час С.Скрипник брав активну участь у церковних з’їздах духовенства і мирян.

Після вступу радянських військ до Львова загинула при нез’ясованих обставинах дружина Мстислава — Іванна Скрипник. Степан вирішив удруге не одружуватися, сам піклувався про дітей, а відтак пострижений в ченці з ім’ям Мстислав. 14 травня 1942 року він був хіротонізований на єпископа Переяславського в Андріївському соборі в Києві. Тут у жовтні 1942 року єпископ Мстислав взяв участь у соборі єпископів УАПЦ у Луцьку, який, через заборону німецької влади, проходив нелегально. На цьому соборі було підписано «Акт поєднання» між представниками Автокефальної та Автономної церков. Цей акт — важливе досягнення УАПЦ під німецькою окупацією, а одним із його творців був владика Мстислав. Однак це об’єднання не сподобалося німцям, і вони почали репресії проти ініціаторів цього акта. Найбільший гнів німецької влади звалився на єпископа Мстислава, якого вважали ініціатором поєднання церков. 12 жовтня 1942 року його заарештували.

Завдяки клопотанню духовенства у квітні 1943 року єпископа Мстислава було звільнено з в’язниці київського гестапо з умовою, що він не буде відправляти Службу Божу і не буде проповідувати.

Мстислав 1944 року емігрував на Захід. Його подальша архіпастирська діяльність у 1944 — 1950 роках пов’язана з організацією церковного життя православних українців діаспори в Німеччині, Франції й Канади. З 1971 року - митрополит УПЦ у США, з приєднаними до неї єпархіями в інших країнах української діаспори.

З відродженням української державності в 1990 році митрополит Мстислав спрямовує всі свої сили та досвід на відновлення УАПЦ в Україні. 1990 року на Помісному соборі УАПЦ в Києві 92-річний митрополит Мстислав був обраний першим патріархом Київським і всієї України. Доля судила саме цій, немічній фізично, але сильній духовно людині, очолити перше в історії України патріарше управління Православною церквою. Дивовижною була енергія, з якою патріарх Мстислав на десятому десятку свого життя брався за справу відродження Української Православної церкви в нашій державі.

Помер Святійший Патріарх 11 червня 1993 року на 96-му році життя. Величезна і незламна духом постать цього вірного сина нашого народу займає належне місце серед плеяди видатних українців, яких подарувала Україні й світові Полтава.

 

1 2 3