А зимою ще й не отаке витворив.

Сніг, холодно, курочки мої ріденько коли крашаночки несли. А Гурин полюбляв натщесерце сирі пити. Оце встане, умиється, поприсідає, крашанку вип'є і йде на роботу.

Отак вийшов з хати, а Рудий шасть з повітки і поніс крашаночку в зубах. Я з вечора забула забрати. Біля одвірка дрин стояв. Гурин його вхопив і запустив у собаку. Та де там. Той і не оглянувся. Поніс крашанку. Дуже це розізлило Турина. Аякже, Рудий снідання його влюбоване одбирав!

«А ти кажеш, що через морози кури не несуться»,— каже мені.

«Любезний же твій»,— одказую, а сміх мене так і давить.

І на другий день таке ж.

А тут якраз неділя, вихідний. То, було, Гурин мій майже до обіду в ліжку вилежується та цигарки сма­лить, А то зарання схопився, сів коло вікна і спостерігає за повіткою. Вирішив собаку прислідити і провчити. Мені саме треба було до однієї жінки сходити. То я й пішла. Він же сидів і чекав, І таки дочекався, коли собака в повітку шаснув. Гурин бігом з хати вискочив, двері закрив і став думати, що з тим собакою робити, як його відучити шкодити. І такий же тільки капосний, га? Знайшов мішок, уловив Рудого, вкинув його туди, за гузир тримає і гамселить носаком чобота. А собача ж скавучить та виє, божечко ж ти мій! Півень з курочками порозбігалися, ледве тоді позбирала їх. Та коли б же тим кінчилося. Так де там. Здалося мало. Взяв сокиру та й відрубав собаці передню лапу. Собака кавкнув і подався, спотикаючись, а вже що скавулів, то аж душу розривав і слід із крові по снігу лишав.

Якраз я й підоспіла. Як глянула — і вмерла. А вія зуба залізного шкірить.

«Більше не крастиме крашанок,— каже.— Після такого й живосилом запихай, то не їстиме».

Нічого йому не сказала. А він, капосний, щоб Рудий уже й носа не потикав до курника, щоб страшно було йому й наблизитися, взяв та й прибив цвяхом той обрубок до одвірка низенько.

Не встигла я поросяті висипати, як забігає у двір сусід Терешко Тертишний, розлючений, розчервонілий, на одвірок пальцем тикає і кричить:

«Ось воно хто, ось де убивець!»

Я кажу:

«Огалунься, що таке?»

«Подивися он, подивися»,— кричить.

Глянула я і заплакала. Низенько так, щоб собаці прямо в очі кидалося, висить прибита іржавим цвяхом лапочка Рудого, а на снігу білому, як ягідки калинові, крівця капельками позастигала

«Ти Рудому лапу відсікла і до смерті побила?»

«Господь із тобою, чи б змогла?» — відхрещуюся.

То Терешко тоді до Турина, той саме вийшов на шарварок.

«Ти Рудого скалічив?»

«Хай крашанок не бере»,— відказує той спокійно.

Ах твої ж безсоромні очі, хоч би перед господарем вибачився, коли собаку в ніщо ставиш! Де ж пак. Стоїть, груди колесом, ґудзичок верхній на сорочці розстебнувся і вовничка від сонця золотиться. Ще й не помічала, щоб був ото такий пружинистий в плечах, як тоді, перед Терешком, який враз попик, мов підрубаний дубчак, а рішучість, що дотепер аж ходором в ньому ходила, випурхнула, каркнула і вороною собі полетіла в сніги.

«Ти ж і підгодовував. Звикся він з тобою»,—жаліс­ливо бринів голос Терешків.

«Не лізтиме більше у чужий курник»,— чеше своєї Гурин.

«Де вже йому тепер... Ех, Хомо Йвановичу, мовби ж і біля начальства, а... Ет, що там казати такому чоловіку. Все одно, що в ступі воду товкти»,— махнув рукою Терешко і пішов з двору, а в Турина, ти б бачив, колесо з грудей скочується, скочується, плечі вужчають і зги­наються. Еге-ге-ге, отакий ти герой.

Був у нього невеликий шкіряний чамайданчик, що замикався. Все в ньому, як поверне за північ, і длубається, наче рахує щось та милується. А тоді замкне, в скриню покладе і отакенним замком запре. Що вже він там ховав, я тоді не знала. Кажуть люди, що золото в нього водилося. Та і я так думаю.

А то раз каже мені:

«Ти. Данилівно, підможи мені».

«А що таке?» — питаю

«Гість до мене прийде важливий. Так ти того, зготуй там щось смачненьке. Я заплачу, тільки щоб усе було на мазі».

А на кий біс мені твої гроші? Собі думаю, може, голова колгоспу прийде. А чого? Ще якого карбованця докине за квартиранта. Допомогти мені нікому, а зайва копійка завжди як знахідка. Зарізала курочку, борщику зварила, м'ясця стушила, узвар смачненький удався. На стіл усе повиставляла в назначений час і пішла собі з дому, аби не заважати їхній розмові, бо ж так просто за столом не збираються. Посиділа в родички, вже й звечоріло, пора-таки й додому, поки ж його в гостях сидіти. Заходжу в хату — боженьку ти мій! І в очах ураз потемніло, аж поточилася.

Так он для кого я старалася-убивалася, пекла, варила, смажила, курочку загергелила! Думала голові догодити, а він з Варкою Хомихою п'є-гуляе, курочку мою нами­нають! Хочу закричати, а наче слова всі позабувала. Отако ротом ловлю, хапаю повітря, а й словечка сказати не можу. А він, а він — рот по вуха розкарячив і підносить мені кухоль. Я ж зопалу й хльобнула. Бо-жечко, духи забило, в роті пеком пече. Очі вирячила. Гурин злякався.

«Що ти, Данилівно, що ти...» — белькоче. А та сучка:

«Води їй, води»,— гукає з-за столу. А не бути ж тому, щоб ти в моїй хаті командувала! Настовпружилася та як закричу:

«То – оце я для вас курочку згубила? Півдня марудилася, щоб ви тут вигулювали? Геть з хати!» Гурин зблід.

«Пардон, Данилівно, предупреждав». А я як сказилася.

«Ану, марш, зателепанко общипана!»—кричу на Варку, а вона так і креше очищами чорними, ладна з'їсти мене з усіма бебехами.

«Ну й ну,— кривить губи.— Ладно ж гостей вітаєш». «Та яка ти мені гостя? Шльондра, осьо хто ти. Геть з хати, бо приб'ю»,— та за праника, та до неї, а її як вітром видуло з хати,

А Гурин, дізнаюся вже потім від Варки, коли помирилися, сказав їй, що я поїхала до Полтави, а то вона б нізащо не прийшла.

Ото такий квартирант. Шкоди всякої так вистачало, а помочі від нього ніякісінької.

Я на свинарнику надриваюся, додому прибіжу, курочкам посиплю зернечка, розтоплю, дрівець врубаю, їсти зготую. Все йому догоджаю. А він прийде, «московку» скине, вляжеться і курить, попілець у консервну банку отако пальцем збиває.

«Ах ти ж,— думаю,— одоробло таке. Я тут до сьомого поту, а ти все вилежуєшся та з Хомихою курочку мою жуєш?»

Приходить він якось із роботи. Пізно вже. Дозасіда» лись у сільраді, що й собаки на місяць завили. Як завжди: «московку» на цвях повісив, сам на ліжко влігся і за цигарку. То, було, я йому одразу з печі страву теплу виймаю, на стіл ставлю. А то лежу собі і нічичирк.

Покурив, покурив, а тоді питає

«Данилівно, спиш?»

«А хоч би й так»,— відказую.

«Пекла щось сьогодні, варила чи в кульшу стріляло?»

«Хоч у кульшу стріляло, та не вашого заводу. І вари­ла, і пекла»,— відрізала від його ж таки пирога.

«То подавай тоді до столу».

«Подала б, та не подам».

«Чого ж так?»

«А отак,— чешу йому.— Вилежуватись і ми вміємо, Сама дрова рубаю, піч топлю, воду ношу, аж ген з того кутка, сама і їстиму. А ги лежи і цигарку смали».

Така ото мене досада розібрала, що з його боку мені ніякого тобі пошту.

«Так-так...» — каже.

«Як знаєш. Хоч ти і квартирант, і за тебе сільрадою плачено, а совість повинен мати. Жінка я одинока, помогти нікому. Може, того й на постій чоловіків беру, щоб по хазяйству що підсобляли. І нащо ти мені отут такий здався лисиною своєю світити? У мене лампа-лінійка є».

Ох він як схопиться та цигарку в руці мне, мне, очима так наче шукає щось, а я в двері звідтіля поглядаю.

«Гляди, долоню пропечеш»,— кажу.

Він як глипне на мене, я й обмерла. Думала, з кулаками кинеться. А чого доброго? Хіба знаєш, що в тих чоловіків на умі?

«Так я тоді...» — не доказав, «московку» на плечі, шапку на голову і з хати. Дверима хряпнув, і був такий, і тільки сніг за вікном порипів.

«Біжи, біжи,— гукнула йому в спину,— вернешся, Кому ти потрібний?»

Та не тут-то було. Не вертається. Я й борщ насипала в полумисок, і на стіл поставила, і чарчинку налила по самий краєчок, а він не йде Думала ж, що перекипить за причілком, накуриться та й зайде. Аж воно не так. Вибіжу з хати, гукаю, гукаю, а його й не чути. Метелиця піднімається, сніг несе, а нема. Вже й борщ у теплу піч поставила. Вже й місця собі не знайду, аж підкидає мною. А тоді таки не втрималася, накинула одежину і пішла шукати.

А куди йти? Вітер снігом крутить, очі заліплює, нічого не видно.

Дай, думаю, до сусідки Варки зайду. Удвох шукати будемо, бо сама ще в снігу пропаду.

Зайшла до неї у двір. У вікнах світиться. Хотіла в шибку заглянути, а воно скло так замерзло, що й не прошкребеш. Двері торкнула, вони й одчинилися.

«Чого це кума дверей не зачинила? — гадаю собі.— Так пізно, а в неї повідмикано, як на оглядини».

Заходжу в хату — матінко ж ти моя ріднесенька! Так і сплеснула в долоні. Лежить мій Гурин на ліжко­ві, ногу на ногу заклав, умостивши на бильці, цигаряка в зубах, а збоку від стіни гітара лежить, і він на ній бренькає. У куми була — хлопця на Донбас учитися відправила, а гітара чогось зосталася. А Варка розпатлана на стульчику коло нього сидить, голову на груди йому поклала, а коси чорні, як у галки, по всій їй розлилися, аж хлюпочуться.

«Так от де ти, субчику, боки вигріваєш, поки по снігу та хурделиці бігаю, тебе шукаю?» — кажу, а в самої і зуб на зуб не попадає, так нерви мене б'ють.

А він лежить, руку з цигаркою убік відвів через плече Варчине і отако пальцем попіл збиває у консервну баночку. І попадає ж сатана! Що то практика.

«Ти чого по чужих хатах шастаєш серед ночі?!» — кричу і аж із себе виходжу.

Кума ж моя добряка не те щоб виштовхати його з хати, а ще й вступається. Підвелася, волосся своє чор­не рукою відвела і як зиркне на мене.

«Хома Йванович змерзли і зайшли погрітися»,— каже.

«Погрітися?» — перепитую і відчуваю, як щось мене аж піднімає.

«Еге».

«Знаю, як біля тебе гріються, очі твої безсоромні».

«Мої?» — взялася вона в боки, а Гурин лежить та осміхається.

«А чиї ж іще? Встидилася б чужих квартирантів переманювати, мало їх у тебе було?» — кричу, а в самої аж жижки підстрибують.

«Не кричи в моїй хаті. Ти тут не хазяйка»,— показує мені Варка кобилячі зуби.

«Може, він уже хазяїн?» — тикаю пальцем на свого квартиранта, а він очі заплющив і дим кільцями під стелю пускає.

«А хоч би й хазяїн, тобі що з того?»

Ой, у мене в животі так чогось і похололо. «То це він до неї перейшов, а я одна зосталася? Це ж вони уже давно за моїми очима спізналися»,— стрельнуло в го­лові, що ледве й не гепнула серед хати оберемком.

А він, ти тільки подумай, що каже:

«Я перед тобою, Данилівно, звіт держати не збираюся. У мене своє життя, і ним розпоряджаюся самочинно. І до Варки Самсонівної добровільно перебираюся. Завтра усе своє від тебе й заберу».

«Та як же так? — ще не вірю почутому.— Жив, жив, а тепер драла? Що ж це таке?»

«Се ля ві»,— сміється.

«Га?» — не второпала.

«Така жисть, кажуть хранцузи».

«Ти ба,— собі думаю,— і по-хранцузькому знає, а раніше й не признавався».

«Хватить,— кажу,— населявикався тут, пішли. Вечеря холоне».

«Не в'язни». Бачу, починає злитися, бо лисина почервоніла і недопалок у руці мне.

«Вставай, вивернувся. Не дома»,— не стримуюся.

«Іди звідсіля, бо поб'ю».

«Чого прителіпалася? Раніше треба було думати, а тепер дзуськи, геть од нього. Хіба через мене переступиш, а не оддам».— Це вже Варка.

А в мені все отако як заграло, як завирувало.

«Ну й цілуй його в лисину. Тьху! Тьху! Тьху!» — тричі плюнула та тікати з того місця проклятого, де сорому набралася по саму зав'язку.

Сама себе не пам'ятала, бігла, у замети падала і до тями прийшла, вже як у своїй хаті па долівку впала. В хаті натоплено, а я в сніг уся вивалялася. Він тане, піді мною вже калюжа утворилася. Серце аж не вискочить, а в голові гупає, а в душі порожньо — нічогісінько немає там — ні почуття ніякого, ні жалю, ні печалі.

Одна тільки думка: «Хто ж тепер мені в хаті табачком підпахтить?»

Сиділа я отако посеред хати, сиділа, і думати якось нічого не думала, і робити не робила, а це наче зайшло щось. Глянула, і так наче хтось попід руки мене підхопив і на ноги поставив. Не все пам'ятаю, а згадую, що увійшло щось кістляве і чорне, зморщене, зуби вишкіряє, а вони рідкі та погані. І таке, як лапу чи то руку волохату до мене простягає.

«Цур тобі й пек!» — закричала я й перехрестилася.

Воно й щезло.

«О господи,— думаю,— що воно за напасть така?»

До самого ранку очечок не стуляла. Боялася прима­ри тієї. А як засвіталo, двері хатні — рип. Як кинуся, а воно квартирант мій, як лиско, через поріг переступає. Шапку зняв, лисиною блиснув, а «московки» не скидає.

«Роздягайся, а я борщику насиплю»,— кажу йому лагідненько.

«Мені від борщу в горлі дере»,— відказує і йде до сундука, де його чамайданчик замкнений.

«Ти ж що це хочеш?» — питаю, а сама відчуваю, що вже сльози мене давлять.

«Так що — прощавай, Данилівно, йду я від тебе».

«Що ж ти мене в страм уводиш?» — питаю.

«Який ще там страм,— каже,— плетеш чорті-що».

«А як ти думав, ніхто оце нічого й не скаже? Та й межи очі плюватимуть. Скажуть — от так добряка, що й квартирант утік».

А він лисину пригладив та:

«Не моя в тому вина».

«А чия ж?»

«Твоя!»

«Аякже,— кажу, — на панській лінії легше».

«От-от»,— проказав, мене отако відіпхав, чамайдан-чик із скрипі забрав, ще взяв і великого і пішов.

Я ж як стала була, то так і стояла, поки й з хати вийшов. Чула тільки, як петля в дверях жалібно пискнула.

— А тоді що?

— А що? Сталося, як я й передбачала. А перед тим ось що було.

...Сиджу я пізненько біля лампи, вишиваю. А це чую — рип, рип, рип сніг у дворі. До вікна підійшло і стало. Завмерла я і не здихну. Коли дивлюся, а на обмерзлій шибці цяточка така чиста утворюється і більшає, більшає, а як зробилася з яблуко, око на мене витріщилося. Я й вишивання з ляку на долівку кинула. Зникло воно. Я швиденько на лампу дмухнула, світло загасила і прислухаюся і до кроків у дворі, і до душі, куди вона сягнула. Аж це кури як закудкудачуть в курнику. «Побере ж мої курочки,— думаю.— Та хай вже бере, хай його розірве, аби мене обминуло».

Всеньку нічку просиділа не змигнувши. А вже як розвиднятися заходилося, у сіни вийшла і прислухаюсь. Мовби ж ніде нічого. Двері відхилила. Тихо. Вийшла, до курника подалася. Коли ж двері зачинені. Відкрила — і курочки мої цілісінькі. «Що ж воно за про­ява?» — думаю. Коли це днів так через два під обід, чую, в дворі знову хтось снігом рисить. Устала я з ліжка, бо дома зосталася, прихворіла — у грудях чогось пекло, стала і чекаю, що хтось зайде. Аж тут курочки мої крик учинили. «Еге,— думаю,— це ж воно знов прийшло». І де та сміливість взялася. Вискочила з хати і стала як укопана. Гурин мій стоїть біля курника і крашанку випиває, а шкаралупка з другої, уже випитої, валяється у нього біля ніг. Мене побачив, як уже докінчив. І, віриш, уперше побачила, як він почервонів. Так і шугонуло в лице, наче хто бурякової юшки на нього линув.

«Що,— питаю,— на панській лінії голодно?»

«Та знаєш, Данилівно...» — мнеться.

«Собаці лапу відпанахав, а сам? Курохап ти»,

«Да-ни-лівна...»

Проказав протяжно, а тоді повз мене хамуль, хамуль

і вшився.

Жив у Варки аж до другої зими. А тоді до мене по­тягло. Вийшла я якось вранці з хати, аж коло повітки ціла купа дров. І недопалків не менше. А то він, доки я спала, нарубав. Скласти тільки не встиг. А я й не чула, коли рубав. Дуже виморювалася, то спала так міцно, що хоч і за ноги надвір витягуй, не прокинуся.

Це підмітила Варка. А вона льотра була. Не клади пальця в рот, бо враз і одкусить

Ще як жив він у мене, то підгледіла я, що в чамай-данчику тому не просте щось тримає. Може, й Варка підмітила чи й вихващувався перед нею. Та тільки як побачила, що зібрався до мене перебиратися, змикити­ла, що плакало багатство.

Прийшов він якось пізно п'яний. Добряче з кимось хильнув. Проситься:

«Впусти, Данилівно, назад. Каюсь і караюсь».

«Е, ні,— відказую,— я не якась там пройда, і нічого цуциком бігати».

Та й вирядила з хати.

Поплентався він до Хомихи.

А що ж вона зробила? Підкинула в піч ще топлива, а як прогоріло, позакривала заслінки і з дому пішла на нічки. Вранці прийшла, а Гурин уже й холодний. У сіни доповз і кінчився там. Учадів.

Та хай мені й голову одрубують, а я кажу, що то вона підробила так. Бо з якої такої напасті він міг учадіти? Стільки топила, і все нічого було, а то на тобі — ні з того ні з сього задавився чоловік.

Ховати не захотіла. Нє-е-є... Я й з лікарні забрала, куди відвезли, і обмила, і в доріженьку останню спо­рядила, і оплакала, бо як не є, а жива ж була душечка. І поховала честь честю...

Сказавши це, Данилівна засумувала, сплакнула, і я не посмів її тривожити. Потім вона звелася, розібрала постіль і вийшла.

За вікнами уже стояв пізній вечір, і довго у шибки заглядав жовтою лисиною місяць, наче придивлявся до нового квартиранта в цій хаті.

Вгору