Почесні громадяни Решетилівщини

 Дмитренко Олексій Максимович

 Решетилівщина багата на таланти, зокрема в духовній сфері. Десять уродженців нашого району стали письменниками. Серед цієї когорти майстрів художнього слова особливо вирізняється самобутнім талантом, вагомими творчими набутками і своєрідним стилем писання Олексій Максимович Дмитренко. Ми, земляки, пишаємося такою видатною людиною нашого краю.

Його шлях до визнання був нелегким і не шовками встелений… Народився майбутній письменник 30 березня 1940 року в смт. Решетилівка, Полтавської області. Дитинство і підліткові роки припали на тяжке воєнне лихоліття. Хлопець спізнав немало труднощів, злиднів, нестатків у перші повоєнні роки. Сьомий із дев’яти дітей у неписьменної матері Євдокії та батька Максима – сільського сторожа, чоботаря, інваліда війни, - він із срібною медаллю закінчив Решетилівську середню школу № 1 (1958), мав неабиякі здібності до математичних наук, та через недужі легені не зміг подолати медичного огляду під час відбору абітурієнтів на факультет електроннолічильних машин та апаратів Київського політехнічного інституту й повернувся в рідне селище.

Випалював цеглу на місцевому заводі, працював бруківником у районному шляховому відділі; робітником і бригадиром бригади штампувальників Прилуцької (це вже на Чернігівщині) взуттєвої фабрики № 19, за успішну роботу був занесений на обласну Дошку пошани (1959-1960).  Під час профвідпустки написав свого першого вірша українською мовою й надіслав його до редакції газети «Зоря Полтавщини». Надрукований через кілька днів 28 травня  1960 року.  Із свіжої пошти цей вірш «Здрастуй, Полтаво!..» потрапив на стіл першого секретаря обкому партії  і за його розпорядженням був написаний на двох примітних щитах при в’їзді до міста – автотраси «Київ-Харків» та Київському залізничному вокзалі, що вирішило його подальшу літературну долю. Здібного юнака запросили на посаду літпрацівника Решетилівської райгазети «Колгоспник» (1960-1961). Тодішні газетні публікації О. Дмитренка позначені ліризмом і пошуком художніх можливостей нарисового жанру, часто юнак звертається до віршування.

Нарешті перед Олексієм відкривається омріяний горизонт на шляху до літератури. Він вступає до Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка на факультет журналістики, який закінчив у 1966 році. Вчився сумлінно, наполегливо і водночас до «сьомого поту», як сам висловлювався. Працював над словом – писав публіцистичні, поетичні й прозові твори, які почали все частіше з’являтися на сторінках київських і республіканських регіональних видань.

В цей час О. Дмитренко зустрічається із Василем Симоненком, який залишив юному товаришеві автограф: «Альоша! Згадуй зрідка черкаську осінь і многогрішного раба Божого Василя Симоненка. 10.Х. 62 р.». Поезія й доля відомого поета буквально заполонили душу сільського хлопчака, дали можливість пізніше, за рядком Симоненкового вірша та його ж  автографом написати художньо-документальну повість «Згадуй зрідка Черкаську осінь», або «Дай мені у думку динаміту».

Василеві Симоненку присвятив кілька поезій та кіносценарій «Василь Симоненко» (останній у співавторстві з Миколою Шудрею).

Під час проходження Олексієм студентської виробничої практики в «Літературній Україні» четвертокурсника беруть у штат газети, він літпрацівник (1.02.1966), а з травня того ж року – завідувач відділу публіцистики, нарису, репортажу та інформації газети. Тут найповніше розгорнулися здібності молодого письменника, журналіста. Чи не кожного третього-п’ятого числа письменницька газета друкувала його яскраві есе, сповнені мужньої сміливості, оригінальні за формою, розкішшю уяви й стрімкої думки, що  дало підстави видатному письменникові сучасності Павлу Загребельному сказати в інтерв’ю, даному для популярного польського журналу «Наше слово», а точніше – його додатка – «Наша культура», січень 1977, № 1: «Набирає голосу такий прозаїк, як Олексій Дмитренко.

Його повісті «Увіходимо в полум’я…», «Серед лісів», «Пам’ять Долини смерті» побудовані на твердому документі, на вражаючих випадках із життя. Дмитренко обирає особливих людей для своїх повістей, а документ подає по-своєму, з необхідними художніми домислами. Мені здається, що він витворює якийсь новий жанр у нашій українській літературі, досить цікавий і характерний саме для нашої молодої прози…».

Три перші книги нашого земляка: «Бо ти на землі – людина…», «Весло» і «Листок подорожника» в 1976 році відзначено Республіканською літературною премією ім. М. Островського.

Неспокійний, принципово непримиренний у боротьбі за екологію рідної землі й рідної душі, тонкий знавець материнської мови, передусім її полтавського колориту, Дмитренко розворушує складні для письменника теми війни і миру, і взагалі – відповідальності й причетності людини до всього на землі. Його нарис «Пам’ять Долини смерті», публікований у «Літературній Україні», переростає в повість, а потім роман «Долина смерті» - чи не найсерйозніший письменницький погляд у нашій літературі на правду війни й українського жертовного воїна в тій чорній світовій м’ясорубці.

Найважчою була дорога до читача художньо-документальної повісті «АИСТ», яка декілька разів перевидавалася у 80-ті роки, доповнювалася і врешті стала документальним романом. Літопис долі радянського офіцера, талановитого юнака Олександра Стовби, який загинув на афганській війні, доповнений трагізмом втрати наших решетилівців Віталія Пустовара та Ігоря Веклича. В романі не лише правдиво розказано про сувору мужність виконавців присяги, а й дано осуд системі, коли заради безглуздих амбіцій нехтувалися людські долі і життя.

Найплідніший період у творчості Олексія Дмитренка – роки праці у Державному видавництві художньої літератури «Дніпро», флагмані українського книгодрукування. Цілих вісімнадцять років він очолював тут редакцію «Романи й повісті». Разом із товаришем Миколою Шудрею Олексій Максимович мандрує дорогами Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Василя Симоненка, Григорія й Григора Тютюнників… У співавторстві народжується повість-пошук про родовід Т. Шевченка – «Верховіть черещатого дуба» (1984).

Лауреат Шевченківської премії М. Шудря так сказав про свого літературного побратима: «Кришталевої чистоти серце у справжнього володаря слова, белетриста й нарисовця, поета і спогадача, великого праведника Олексія Дмитренка – майстра поетичної мови і заступника свого народу. Хто ще з його перевесників так дзвінко викрашує образ, кому з них підвладна заворожлива стихія оповіді, який ще письменник зумів так піднести свій родовід на височінь громадських уболівань і бентег?.. А мова в нього – від батька-матері, з полтавської Решетилівки, од зустрічей на близьких і далеких дорогах; достеменніше: від самого себе… Усе свідоме життя він бореться, захищає, заступається. Мабуть, немає жодної царини, де б його перо не іскрилося, не звучало та, боронь Боже! – спотикалося».

Познайомившись колись із творчістю нашого земляка, великий Григір Тютюнник відзначив: «Здорово ти пишеш… Якось глибоко й переконливо. А я в нарисах – ніщо. Не те життя, не ті люди…».

Через всі творчі пошуки О. Дмитренка наскрізно проходить образ рідної решетилівської землі, яка завжди жила в його серці і давала йому натхнення. Його перший помітний твір, який засвітив юнака в столиці, був саме про Решетилівку – це велика художньо-документальна повість-есе під однойменною назвою (вона кілька разів перевидавалася, доповнювалася і гучно прославила у світах наш край). А уже в зрілій творчості він назвав рідний край «землею небесною» (роман-есе «Земля небесна», як і повість «Хижа кров», написані на місцевому матеріалі).

Всі путівники і краєзнавчі дослідження про наш район, які зараз видаються, відкриваються крилатою цитатою О. Дмитренка, бо краще про Решетилівку ніхто не сказав: «На трьохсотій версті од Києва нітиться серце, священнодіє світ: за горбами, мов хто розсипав на рушнику біле зерно, занамистилася, розтрусила хати моя Решетилівка, пустила на хвилю Говтви верб’яну красу… Немає та й не може бути країни, поетичнішої за Решетилівку, немає милішого села… В кожного є своя Решетилівка – і тільки через неї бачиш, тільки нею важиш складне життя…».

В останні роки Олексій Дмитренко прийшов до читача ще й творами, виданими і перевиданими в Санкт-Петербурзі за сприяння іншого нашого славного земляка-решетилівця А. М. Асаула. Ці книги «Земля небесна», 2002 р., «Де береться Дніпро…», 2004 р., «Долина смерті», 2008 р. – плід зворушливої співпраці високодостойних уродженців Решетилівки. Видання зайняли почесне місце в духовній скарбниці нашого краю.

Олексій Максимович, де б то не побував, у Карпатах чи на Донбасі, на Запоріжжі чи на Дону, на Півночі Росії у Санкт-Петербурзі чи в Москві, в Америці чи в Чорнобилі – про нього він з письменників написав перший, - неодмінно повертався до своєї рідної Решетилівки, щиро спілкувався із земляками.

Якби зібрати всі твори Олексія Дмитренка і видати їх, вийшов би блискучий, либонь, десятитомник, багатожанровий і болючий саме долею українського слова і людини, яка зберегла його навіки.

Письменнику, який гучно вписав своє ім’я в історію української літератури та достойно прославляв у світах рідний край, рішенням 17-ї сесії Решетилівської районної ради 5-го скликання від 23 жовтня 2008 року присвоєно звання «Почесний громадянин Решетилівського району».

Але, на жаль, 8 листопада 2009 року після тяжкої, довготривалої хвороби Олексій Максимович Дмитренко відійшов за межу вічності. Згасла яскрава життєва зоря непересічної творчої особистості, талановитого майстра слова, якого виплекала решетилівська земля.

П’ята сесія 6-го скликання Решетилівської районної ради прийняла рішення заснувати літературно-мистецьку премію імені Олексія Дмитренка – з метою вшанування світлої пам’яті відомого українського письменника-земляка, лауреата Державної премії України імені Т. Г. Шевченка. З ініціативою про заснування такої премії виступили місцеві краєзнавці Валерій та Ігор Козюри. Вона присуджується щорічно до дня народження Олексія Дмитренка – 30 березня і урочисто вручається  переможцю на традиційному святі народного мистецтва «Решетилівська весна». Першим лауреатом премії став О. Довгий-Степовий за трилогію «Далеке відлуння».

 

 

 

 

 

Вгору