Серед людей

     А за шкільним порогом постало сакраментальне: який обрати вищий навчальний заклад? Щодо профілю майбутнього навчання, то з цим сумнівів не виникало: гуманітарний (історія і література). Приваблювала журналістика. У Полтавському педінституті такої спеціалізації на той час не було, отже, Київ. Університет ім. Т. Г. Шевченка. Тим більше, що з квартирою проблем не виникало: там проживали родичі.

     Але не відав тоді молодий абітурієнт, що в елітному столичному навчальному закладі, який за негласним рейтингом входив до трійки кращих університетів тієї справді великої держави, вступ випускників на окремі факультети (філософський, юридичний, журналістики) одразу після закінчення школи був вельми проблематичний, якщо не сказати, не можливий. Поодинокі приклади, які є спростуванням цього твердження, і є справді швидше винятком, який підтверджує загальну закономірність. Офіційно такий порядок пояснювався необхідністю при вступі мати відповідний трудовий стаж і життєвий досвід. Та сьогодні, спостерігаючи тодішні реалії крізь призму відкритого суспільства, можна сказати, що це було і так, і ні. Просто в такий спосіб тодішня комуністично-радянська влада оберігала існуючий авторитарний режим, перешкоджаючи попаданню в певні ідеологічно і соціально важливі суспільні структури, засоби масової інформації «випадкових людей». Адже філософи – це майбутні викладачі суспільних дисциплін вузів, випускники - журналісти одержували направлення на роботу до обласних і центральних періодичних видань, редакцій радіо і телебачення, юристи – кадри судової гілки влади. Всього цього майбутній академік на той час, звичайно, не знав, як не знали цього тисячі і тисячі йому подібних молодих людей. Можливо, через це свою першу абітурієнтську невдачу в журналістиці Володимир Олександрович прокоментує досить скупо: «Свого часу хотілося стати журналістом. На жаль, спроба не вдалася». Пізніше скаже дещо конкретніше: «Моя перша невдача при вступі на факультет журналістики Київського університету була певним уроком». Враховуючи те, що академік звик висловлюватися вільно, така тональність коментаря пов’язана не з існуючим станом справ, а з тим, що, будучи людиною надзвичайно скромною, він не хотів ототожнювати свою індивідуальну невдачу при вступі з існуючими негласними правилами прийому.

     І все ж до журналістики він долучиться. Долучиться тому, що продовжуватиме писати. Писати вдома «в шухляду», писати під час служби в Збройних Силах, писати все життя. У січні 2007-го Пащенка Володимира Олександровича буде прийнято в Національну спілку журналістів України.

     Але це все буде потім. А тоді, в далекому 1965-му, після роз’яснення в приймальній комісії він забирає документи і повертається до рідної домівки. Попереду цілий рік часу. Рік перед другою спробою. Лише б не заспокоїтись тут, вдома, у далекій глибинці, не розчинитись в одноманітності буднів сільської молоді. А для цього потрібна неабияка сила волі і мета, якої будь-що прагнеш досягти. Так, йому дуже хочеться вчитися, і він стане студентом столичного вищого навчального закладу. Знову поринає в книги, читає серйозну літературу, численні періодичні видання. Виникає безліч запитань – і хлопець, багато роздумуючи над прочитаним, над дійсністю, що оточує його, старається знайти відповіді. Але всього до кінця зрозуміти не може: не вистачає класичної освіти. Заочне навчання – це не для нього, а за відсутності достатнього життєвого досвіду цього взагалі замало. Тож потрібно чекати і готуватись. І все це у вільний час, бо ще ж треба й працювати. Куди і ким можна влаштуватися вчорашньому випускнику середньої школи на селі? Вибір невеликий. Є, правда, посвідчення тракториста, одержане в школі. Справа в тім, що за останньою освітянською реформою, яка проводилась з кінця 50-х років відповідно до постанови ЦК КПРС І Ради Міністрів СРСР, зініційованою тодішнім керівником партії і держави М.С.Хрущовим, в середніх загальноосвітніх школах вводилось виробниче навчання, час якого зростав до 11 років, а по закінченню випускникам - юнакам і дівчатам видавався документ про оволодіння певною професією. У школах сільської місцевості – це здебільшого посвідчення трактористів і майстрів машинного доїння. Соціальна сторона цього нововведення полягала у зменшенні витоку молоді з села і прихід у колгоспи додаткової робочої сили. Але цей експеримент, як і багато інших, що повинні були шляхом адміністрування вирішити назріваючі економічні проблеми, закінчився невдачею. У 1966 році відбувся останній випуск одинадцятикласників, а далі середня школа перейшла на звичний десятирічний термін навчання.

     Працювати трактористом особливого бажання не було: і умови праці, і невисока кваліфікація, одержана в умовах школи… Зрештою, їде до Полтави і вчиться на кількамісячних курсах водіїв в автомотоклубі ДТСААФ, по закінченню яких одержує посвідчення шофера-професіонала 3-го класу і з серпня наступного року проходить стажування в автопарку місцевого колгоспу .

    Проте через рік вступ до вищого навчального закладу знову довелося відкласти. Отриманого трудового стажу і досвіду ще було замало, щоб пройти конкурсний відбір. Та й безоглядне захоплення журналістикою ніби дещо проходить…

     А тут підійшов і призов на дійсну службу до лав Збройних Сил. Проходить навчальну підготовку у Київському військовому окрузі і направляється до місця служби в Південну групу військ, яка дислокувалась в Угорській Народній Республіці. Неважко було передбачити, що, маючи досить високий, як на вік, загальний розвиток, такі риси характеру, як організованість і відповідальність, юнак буде помічений командним складом частини. Незабаром Володимира обирають секретарем первинної комсомольської організації, а точніше – секретарем бюро комсомольської організації батальйону, і присвоюють звання сержанта. Посада надзвичайно відповідальна, адже за винятком офіцерів, практично весь особовий склад частини – комсомольці. Масові заходи, політінформації, зустрічі, вечори, стінна преса… Тут набуває він справді неоціненного досвіду роботи з людьми, знову багато пише сам. Одержує перші вагомі відзнаки. Напередодні Дня Перемоги в 1968 році нагороджується Грамотою командувача Південною групою військ «за активну роботу в радянській пресі і добросовісне виконання службових обов’язків».

     А наказом №110 від 25.10.1968 року по військовій частині № 33513 вже « гвардії старший сержант Пащенко Володимир Олександрович за відмінну бойову і політичну підготовку, високі показники в соціалістичному змаганні, високу дисциплінованість і за вияв високого рівня свідомості в несенні служби занесений до «Книги Пошани». Тут же, перебуваючи на дійсній службі, в червні 1968 року стає членом КПРС.

     Після демобілізації короткий відпочинок вдома, і знову - Київ. Йде працювати на виробництво: слюсарем легендарного столичного заводу «Ленінська кузня», а в серпні 1969-го на відмінно складає вступні екзамени і поступає на вечірнє відділення філософського факультету. Ніби це було і недавно, але все ж пройшло вже чотири роки відтоді, як він намагався вперше переступити поріг Київського університету. За час, що пройшов, у його житті трапилося чимало: набув першого вагомого життєвого досвіду, пройшов школу армійського і трудового колективів, відбулось спілкування з десятками людей, співставлення власного і їх світоглядів, значно розширився загальний кругозір, зміцнилися соціальні орієнтири. Прийшло переконання: для того, щоб писати, необов’язково бути журналістом за професією. А от бути філософом, викладачем суспільних дисциплін вищого навчального закладу - це справді вагомо і престижно. Та й саме життя ставило все більше і більше запитань, які вимагали аналізу і узагальнень, осмислення всього того, що відбувалося в державі і в світі. Адже друга половина 60-х характеризується зростанням певної напруженості в суспільно-культурному житті, кінцем хрущовської «відлиги» і початком «брежнєвської» зими, яка все настирливіше нагадувала про себе переслідуванням репресивними органами всього того, що не «вписувалося в прокрустове ложе марксистсько-ленінської ідеології» і, зокрема, інакомислячої інтелігенції. А особливо «гострими» були два питання: полеміка навколо щойно виданої праці Івана Дзюби «Націоналізм чи русифікація?» та ввід радянських  військ у Чехословаччину. Не могли ці питання обминути критичний розум новоспеченого студента-першокурсника філософського факультету.

     А чому все-таки він вступає на вечірнє відділення, а не на денний стаціонар? Адже на денному відділенні було б легше навчатися, було б більше часу для роботи в бібліотеках, більше часу на відвідування лекцій… Пізніше Володимир Олександрович ніяк не прокоментує це своє рішення. Ми можемо лише припускати, що так він вчинив з двох причинах. Перша і головна, це, очевидно, та, що високий конкурс серед абітурієнтів на денне відділення, незважаючи на набутий практичний досвід і партійність, не гарантували зарахування до числа студентів, а на вечірнє відділення вступити все ж було простіше. По-друге, це прагнення менше залежати матеріально від батьків. Тепер уже дійсно немає зайвого, вільного часу. Вдень – робота на заводі, ввечері – лекції і семінарські заняття, вихідні - для підготовки до семінарів. До них він готується надзвичайно прискіпливо. В академічній групі – знову один з кращих. Відмінник навчання. Активний під час семінарів. Нерідко в нього діалог з викладачами. А викладачі на тодішньому філософському - розумні хоч куди! Світила! Вони не тільки читали лекції, брали участь у семінарських заняттях, а й багато писали. При цьому в своїх публікаціях інколи висували нестандартні оригінальні ідеї, які не вписувалися в загальноприйняті штампи епохи «застою», що починала набирати оберти, і ставали предметом гострих дискусій (доки ще це було можливим) серед суспільствознавців.

     Саме такими вони залишилися в пам’яті молодого студента-філософа. А ще, скаже він пізніше, «Валерій Олексійович Босенко, Михайло Андрійович Булатов, Ігор Валентинович Бичко були надзвичайно вимогливими викладачами в Київському університеті. Разом з тим вирізнялися демократизмом, підштовхували нас до самостійної праці, до власних висновків, які, можливо, інколи й не збігалися із загальними тодішніми «одобрямсовськими». Саме це, до речі, допомогло мені потім і в житті». І як висновок: «Кожен ліпив із нас, сироглиняних сільських хлопців, зокрема із мене, тих, ким ми стали сьогодні…То лише пишеться так: «дорога життя», і уявляється обов’язково рівнина, без перепон і віражів. Насправді ж буває зовсім по-іншому. І вміння відстояти себе, свою думку науковцеві, власне, як і представникові будь-якої іншої професії, потрібно не менше, ніж розум і фахові навички». Часу на щось інше, крім навчання, не було взагалі. Лише короткий перепочинок під час канікул…

     І от в один з таких чудових літніх днів він зустрічає її. Людмила була справді дуже вродливою, щоб її не помітити. Вони одружуються. Народжується донька Віка. Очевидно, прийдеться змінювати спосіб життя. До цього, як і до всього іншого, він ставиться серйозно і виважено: якщо в нього сім’я, то він повинен жити з сім’єю разом і, щоб більше уваги приділяти своїм близьким. А житло? В серпні 1972-го він переходить навчатися на заочне відділення і починає працювати вчителем історії Фарбованської середньої школи Яготинського району на Київщині, а через рік талановитого і енергійного заочника призначають організатором позакласної і позашкільної роботи – заступником директора школи з виховної роботи. Як і скрізь, працює з віддачею і багато. Уроки власні будує цікаво і різноманітно, реорганізовує історичний кабінет, налагоджує пошукову роботу, стінну пресу школи. Одночасно відмінно складає екзаменаційні сесії в університеті. Так проходить три роки.

     Володимир  Олександрович з відзнакою закінчує Київський державний університет, одержує рекомендацію вченої ради для вступу до аспірантури і направлення на роботу в Полтавський педагогічний. Отже, шкільний трьохрічний період роботи закінчився. Здається, всього три роки, але молодий філософ вже висновки зробив. Він зрозумів суть роботи педагога, зокрема, сільського учителя. І цей досвід Володимир Олександрович запам’ятає на роки. Так, в нього все виходило, його роботі давали високу оцінку, пропонували залишитись, щоб очолити школу… Але…Ні!. Він прагнув більшого і відчував, що може досягти чогось значущого, бо на це здатен. А ще зрозумів, що головною бідою школи є не самодостатній учитель. Потрібно краще готувати учителя, давати йому більше знань, виробляти вміння і бажання самостійно їх здобувати. Переїзд на Полтавщину був пов’язаний ще і з особистою драмою. Пройшло перше захоплення – і довелось визнати, що то було тільки захоплення, як це нерідко буває, а спільного духовного єднання  немає. «Не та то була людина»,- зробить згодом він м’який висновок. Довелось  розлучитись.

Добро хай осяює мудрість чола,

Хай воля пізнання розгортує дії,

Хай совість весніє, хай світ молодіє,

Хай вітер зеленим своїм язиком

Підтверджує сонця весняний закон:

Жити. Творити. Світ берегти.

 Світити людині на цілі світи.

І. Драч