Дмитренко Олексій Максимович

 Олексій Максимович Дмитренко народився ЗО березня 1940 року в простій селянській родині в мальовничому куточку Решетилівки, що носить назву Цибулівка.

На вулиці Фрунзе під номером 111 стоїть і нині невеликий будиночок, двір якого влітку буяє різнобарв`ям зелені. Спіють тут яблука, вишні, виноград, смородина. Але якщо зайти на подвір`я, то можна відчути - тут ніхто не мешкає. Відійшли вже в інший, кращий, світ батьки Олексія - Максим Лаврентійович, ветеран війни та праці, та Євдокія Іванівна. Семеро дітей було в подружжя Дмитренків, троє померли ще перед війною, чотирьох ставили на ноги у війну і в післявоєнний час. Як і всі діти, обпалені війною, не зазнав Олексій достатків, з дитинства він зрозумів ціну хліба, важкої праці. Батьки не могли приділяти йому особливої уваги, тому з малечку був самостійним, серйозним, старанним. Найбільше це проявилося в навчанні - школу закінчив із срібною медаллю ( четвірку отримав, як пізніше і в університеті, з української мови ). В школі любив всі предмети, а особливо математику. Велику любов до літератури прищепила йому вчителька Софія Олексіівна Боруш.

Дитинство і юність майбутнього письменника вкарбувалися в його світосприйняття і памя`ть назавжди. В будь-якому творі Дмитренка ви знайдете згадки про його батьківщину, рідну землю, батьків, сусідів, товаришів."... Моя рідна земля ! Вона непохитно свята й вища над усе. І я називаю її землею небесною. Така піднята до небес земля є в кожного. Милий до болю куточок, що розгілковує від обрію до обрію, виколисує тишу і гомін, зачаття, проростання, народження, чатує пору квіту, зміцніння і стиглості.

Він дарує нам радість першого кроку, виводить на життєву стежку, яку торували колись наші предки, сьогодні топчемо ми, а після нас торуватимуть наші діти і внуки, наші нащадки ...".

Мабуть краще не скажеш, бо певно сняться і бачаться письменнику чи не щоденно старенька батьківська хата на краю Решетилівки, що кругом покрита гіллям яблунь та гронами винограду, а біля неї батьки.

Батьки, яких уже немає ..."За сотню кілометрів від Києва у снігах і вишневих завіях запромінене сонцем яскрить білохаттям село. Там залишилися мої милі, тихі старенькі батьки, щиросердні люди дитинства. З відстані, як і все велике, рідна сторона пригадується мені до найдрібнішої стежини й травини."

Після школи Олексій спробував вступити до політехнічного інституту. Але спіткнув­ся ... на медичному огляді: хворі легені. Затамувавши біль, повернувся додому, клав бруківку... В горі та відчаї знайшов відраду: несподівано стиснув перо трьома пальцями — та так, що, виявилося, на все життя. Працював ще на Прилуцькій взуттєвій фабриці, рубав підошви. Портрет юного штампувальника красувався в галереї кращих людей області в Чернігові, тоді ж обласна газета надрукувала нарис про нього: "Є у хлопця мрія". Мрія - писати...

Відчуваючи в собі творчі здібності Олексій пробує писати. Першого вірша в 1959 році надрукувала обласна газета "Зоря Полтавщини". Дмитренку йшов дев'ятнадцятий рік. Його рекомендують на роботу в Решетилівську районну газету "Колгоспник"(нині "Решетилівський вісник"), де він працював в 1960-1961 рр.

Звичайно, не тільки поетичним доробком на сторінках "Колгоспника" обмежувалася творчість юного Дмитренка. Працюючи в районній газеті він писав на найрізноманітніші теми. Перша, і відразу велика стаття з'явилася 22 вересня 1960 року підписана псевдонімом Олесь Полтавський - "На екрані наші сучасники". В ній цікава розповідь про зйомки художньо-документального фільму "Наші сучасники" на Решетилівщині, а саме про героїнь фільму - вишивальниць з промартілі ім. Клари Цеткін ( майбутніх лауреатів Шевченківської премії) та доярок з колгоспу ім. Жданова, Героїв Соціалістичної Праці Катерину Коваленко та Ніну Срібну. Через тиждень журналіст знову пише статтю про промартіль ім. Клари Цеткін - про старанних робітниць ткацького цеху, про вишивальниць і килимарниць. Через дея­кий час вже в оповіданні "Решетилівка" та інших прозових творах автор не раз буде повертатися до цієї теми. Він вражений майстерністю і талантом, красою праці робітниць і розповідає про свої враження читачам. Статтю "Будень семирічки в проматтілі" журналіст підписує - О.Дмитренко. З-під його пера з'являються і критичні статті, як правило під псевдонімом Дмитро Олексієнко. В них критикується стан тваринницьких приміщень в якому-небудь колгоспі чи артілі, повільні темпи копання цукрових буряків, ремонтні роботи в тракторній бригаді тощо. Теми - звичні для районної газети, не тільки 1960, а й 2000 року. Та не про них мова, мова про Дмитренка. Щоб написати статтю треба попрацювати - з'їздити в артіль, поговорити з людьми, увійти, як-то кажуть, в курс справи. Робота в райгазеті була найкращою школою життя.

Про простих людей, працьовитих, молодих, завзятих багато писав Дмитро Олексієнко. Наприклад, про простого робітника маслозаводу 25-річного Миколу Шкурупія ("Звичайний шлях"), про ливарників райпромкомбінату ("Погляд в майбутнє"). Особливо вдалою була стаття "Серце юності ",яку Дмитренко присвятив токарю-розточнику Решетилівської авторемонтної майстерні Борисові Дерязі: "Рука робітника застигла на магнітному вмикачеві - і розточувальна головка повільно врізалася в потемнілий отвір циліндра блока мотора, залишаючи за собою голубу змійку випаровуваного машинного масла. Та ось вона робить холості оберти. Тоді молодий чоловік вправним рухом руки натискує на ручку заднього ходу: внутрішня гладь циліндра сяє дзеркальністю..." Відчувається, що майже рік роботи в "Колгоспнику" не пройшов даремно.

А вільні хвилини журналіст віддає поезії. Він не тільки пише сам, а й дає (знаходить уже сили) поради поетам-початківцям, аналізує їхні вірші, надіслані до редакції, в спеціальній статті районки "Дещо про наші вірші".

В січні 1961 року в Решетилівку приїхали на творчу зустріч письменники-полтавці, і серед них метр українського гумору О.І.Ковінька. Саме тут, вперше в житті, О.М,Дмитренко публічно декламував власні вірші. Відчуваючи, що поетичні спроби не були особливо вдалими і, виконуючи пораду талановитих земляків, Олексій Максимович став більше уваги приділяти публіцистиці. Час ішов і Дмитренко залишив роботу в газеті, але на все життя запам'ятав все, що тут здобув. Потрібно було вчитися - з освітою десятирічки важко стати справжнім журналістом.

В 1961 році Дмитренко вступив на філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Шевченка, який в 1966 році закінчив з червоним дипломом. В університеті зробив перші серйозні літературні спроби.

Писав вірші, у факультетській стіннівці на цілі метри витягувалися його щирі поетичні рядки (до речі, про них добре відгукнувся В.Симоненко). Спроби виявилися вдалими, адже "без будь-якої протекції", за словами письменника, Олксій Максимович був направлений на роботу в журнал "Вітчизна". А ще зі студентської лави він очолив відділ публіцистики нарису газети "Літературна Україна", де працював до 1975 року. З того часу і до наших дні Дмитренко - завідувач редакції "Романи і повісті" видавництва "Дніпро".

На початку 70-х з під його пера виходять оповідання, повісті, романи. Вже за перші прозові збірки - "Бо ти на землі - Людина" (1970 р), "Весло" (1973 р), "Листок подорож - ника" (1975 р.) - автор стає лауреатом Республіканської комсомольської премії ім. М.Островського (1976р).

Дмитренко О.М., письменник, залюблений в рідний край. Він вже в перших збірках розміщує повісті, присвячені рідній Полтавщині - "Решетилівка", "Опішня" - в яких зачаровано і з любов`ю, використовуючи історичні джерела, описує славний край хліборобів і народних майстрів вишивки та гончарства. 'Решетилівка!.. Не можновладний Рим, не строкаті Афіни ... Тихе , найгостинніше на землі українське село, що зажило собі світової слави ..."

В 1970 р. Решетилівська районна газета надрукувала рецензію "Світле джерело" на його першу збірку оповідань і нарисів. Закінчувалася ця рецензія, до речі, перша публікація про Дмитренка як письменника, знаменними словами : " Вона — як чистий Дніпровий струмінь, що тече до моря, куди спішать і води нашої маленької Говтви ".

В цих збірках автор також приділяє велику увагу подіям війни. Сто сімдесят моторошних днів і ночей у катакомбах кримського міста Аджимушкаю без їжі, без води, задихаючись від газів, тримав безприкладну оборону героїчний полк Ягунова. Шість місяців мужньо боролися люди - десять тисяч солдатів. А живими лишилися одиниці...

Про це автор розповідає в художньо-документальній повісті "Аджимушкай".

Тема війни також висвітлена в нарисах "Із тавром " ОSТ"," Руки скручені дротом" ,де розповідь іде про мужність людей і нелюдські злочини фашизму.

Кожен твір Олексія Дмитренка якийсь особистий. Це не лише притаманний йому, власний виклад подій, переживання чужої долі, роздум над питанням життя або смерті. Він, здається, все, що сталося, вписує в історію свого родоводу. Письменник розвиває тему війни. Першою була газетна публікація в середині 70-х "Пам'ять долини ... ", бо радянський редактор-патріот відмовився назвати побоїще своїм іменем. Згодом у 1976 році вона вийшла із друку окремою книжкою " Пам'ять Долини смерті " з цензурнопритлумленими нотками суму й осуду в заголовку і тексті, що перевидавалася в 1978 та 1990 роках. Й нарешті до півстоліття Перемоги з'явилася справжня " Долина смерті " в її, за словами письменника, крутому замісі. Це не реквієм над безмогиллям війни, не плач біля обеліска на березі нещадного винищення; це голос гнівного обурення й непоступлива, пекельна правда про ціну здобутої Перемоги. В романі Дмитренко розповідає про подвиг артилерійської батареї лейтенанта Пожарова, яка в жовтневу осінь сорок третього майже два місяці утримувала дніпровий плацдарм під крутими правобережними кручами південіше Кремечука - в живих залишилися одиниці. Після виходу повісті на автора обрушилася злива листів, в яких колишні фронтовики, родичі загиблих намагалися отримати хоч якусь інформацію про полеглих та зниклих безвісти. І автор вирішив розпочати пошукову роботу і вияснити якомога більшу кількість даних про так звану "Долину смерті", що знаходилась між селами Успенка, Дереївка та Чекалівка. Це дослідження дало йому можливість воскресити з небуття немало імен героїв оборони Дніпра в 1941 році, а також його форсування в 1943 році, художньо докумен-талізувати складні сторінки війни.

На початку 80-х Олексій Дмитренко у співавторстві з Миколою Шудрею розпочинає дослідження глибин Шевченкового родоводу. Повість-пошук "Верховіть черещатого дуба", що вийшла з друку в 1983 р. і перевидана в 1998 р. була своєрідним відкриттям. Літературно-публіцистичний пошук висвітлює не тільки сторінки історії шевчекнового краю, а проникає в глибини родоводу невмерущого Поета. Маючи в руках неспростовні докази, дослідники впереше по-науковому сміливо відтворюють правдивий життєпис національного Пророка. Повість автори ілюструють унікальними фотографіями, які свого часу відзняв внучатий племінник поета Григорій Шевченко (1868-1941 рр), зафіксувавши ще не торкану цивілізацією землю Тараса.

В 1985 році Дмитренко побував за перевалами Гіндукуша, де на власні очі побачив війну в Афганістані. В повісті "Аист " ( рос. мовою ), за яку став лауреатом Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка за 1987 рік, український письменник розповідає про долю Олександра Стовби , воїна і поета, якого посмертно нагороджено орденом Леніна, прийнято в Союз письменників СРСР та удостоєного Премії Ленінського комсомолу (1987 р). Художній сюжет повісті доволі простий і сповнений трагічного драматизму - лейтенант Стовба і четверо його солдат, Михайло Литвинов, Володимир Валишев, Олексій Ільїн та В'ячеслав Богомолов, ціною своїх життів врятували бойових товаришів.

Повість художньо-документальна, і тому, в ній не тільки хвилююча розповідь про життя О.Стовби, а й дослідження автора про долю радянських воїнів, їх життя в чужій, незнайомій країні, опис соціально-політичної ситуації в Афганістані. Дмитренко перший в художній літературі насмілився критично трактувати інтернаціональну допомогу. Мабуть, щось не було враховано, а можливо, і не прийшов час, щоб зробити крок через століття ..." - констатує письменник. У відсталу країну, яку за її тисячолітню історію ніхто не зміг завоювати, не потрібно було кидати молоді життя. І цей висновок підтвердила історія.

Складні і суперечливі 90-ті роки - перебудова базових основ суспільного життя, здобуття Україною незалежності, негативні процеси занепаду духовних і моральних устоїв, намагання деяких авторів зробити революцію в загальноприйнятих суспільних поглядах часто призводять до невиправданого знищення традиційних людських цінностей. В цей період , на думку Дмитренка, працювати набагато складніше. Якщо в радянські часи деякі теми для письменників були закриті, то зараз таких немає і сміливості теж немовби не потрібно. Але це не так.

 

На початку 90-х з-під пера письменника з'являються нові повісті і оповідання: "Хвіст ящірки", "Земля небесна або дух у самому тобі", "Хижа кров"(1991 р), та виходять з друку вибрані твори. Автор закінчує також давно "виношуваний" роман "Берегиня", в якому перед нами постає цілісний образ матері - берегині роду, основою для якого послужив образ матері Дмитренка - Євдокії Іванівни. Окремим друком твори письменника виходять рідко, він переважно публікується в журналах "Київ ", "Дніпро", "Вітчизна" та в періодичній пресі.

Перо Олексія Дмитренка не втрачає своєї гостроти в наш час. Письменник не може залишатися осторонь подій в сучасній журналістиці. Коли в червні 1999 року в "Киевских ведомостях" скандально відомий журналіст Олесь Бузина надрукував статті під загальною назвою "Вурдалак Тарас Шевченко", прозаїк вибухає гнівом. В статті пасквілянт "розриває могили" О.Дмитренко вступає в дискусію з новітнім духовним отруювачем на сторінках "Демократичної України".

Статті, на думку Дмитренка, то вже не просто відкритий виклик українству, а й удар навідліг, під дих - по багатотерпінню народу, який ще не звівся з колін; по-справжньому не відбувся, який ще не має глибинної національної свідомості, гідності, сумління й честі...

Протягом кількох років "бритоголовий спихач святинь" Олесь Бузина, компілятор марудних "нібито досліджень" про життя і творчість Т.Шевченка, Лесі Українки, О. Кобилян-ської та І. Франка, прагне переконати "осліплих нащадків", що "не такі наші коні і віра,що вони зовсім не святі, а отже, ми бидло, а не народ і від цього всі наші біди й жебрацтво". До таких ще Шевченко був непримиренний у "Сні":

А той, щедрий та розкошний,

Все храми мурує;

Та отечество так любить,

Так за ним бідкує,

Так із нього, сердешного,

Кров, як воду, точить !..

А братія мовчить собі,

Витріщивши очі !

Як ягнята. "Нехай-каже-

Може так і треба.

Невже "усепробачність, покірне проковтування збиткувань, принижень та образ - то вже національна риса тихого українця" - запитує у нащадків великого поета Дмитренко.

"І що ж? Нехай той, хто сам насправді живе перевертнем - вовкуном-вовкулакою, подає перед світом не себе, а найсвітліших наших синів вурдалаками - ми стерпимо, ще й другу щоку підставимо, нехай плюне ще, ми ж у відповідь навіть ім'я негідника побоїмося назвати в наших гнівних протестах до Правосуддя і Влади. Слово Генія не девальвується, не втрачає животворної сили та енергії, бо воно - на всі часи. Не збагнути тільки - чому пробачаємо наругу, чому терпимо, чухаємо високі спітнілі лоби й мовчимо: "Може, так і треба..." - ставить риторичне запитання автор і чекає від сучасників відповіді.

Різнобарвний і наповнений сонцем світ героїв Дмитренкових нарисів, новел, оповідань, повістей та романів. Письменнник-сучасник є однією з яскравих зірок на небосхилі сучасної української літератури. Заснувавши і розвинувши жанр художньої документалістики, він став одним з його фундаторів у європейській журналістиці та літературі. Яскраві, чесні, ліричні і талановиті описи, вболівання за долю людини, природи і суспільства - ось прикметні ознаки творчості нашого земляка – решетилянина Олексія Максимовича Дмитренка.