БУДНІ АКАДЕМІКА


У квітні 2003 року відбуваються збори в Академії Педагогічних Наук України, на яких таємним голосуванням Пащенка Володимира Олександровича обирають дійсним її членом, тобто він стає академіком. Посвідчення за №37 йому вручає президент АПН України В.Г.Кремень.

Присвоєння звання академіка – це найвища відзнака для вченого за науково-педагогічну діяльність. Для Володимира Олександровича – це визнання його заслуг у підготовці учительських кадрів, фахівців вищої школи, як вченого, тому що на науковому академічному небосхилі з його спеціалізації ми не бачимо постаті дослідника, що могла б зрівнятися з ним.

Вже будучи академіком, він продовжує роботу над вибраною тематикою. У цей час з’являються нові можливості для дослідження за допомогою відкритих архівних даних непростих хитросплетінь міжцерковних і церковно-державних взаємовідносин в тоталітарній радянській державі. У цей період, який стає не менш плідним, ніж попередній, у його науковому доробку, з друку виходять нові монографії визначеної тематики. Це (у співавторстві з А. Киридон) «Більшовицька держава і православна церква в Україні 1917-1930 роки», «Православна церква в тоталітарній державі: Україна 1940-х – початок 1990-х років» і, зрештою, «Гончарова правда про духовність і церкву», на якій варто і потрібно зупинитись детальніше. І справа не тільки або не стільки в тому, що ми зіткнулись з неординарним підходом до аналізу життя і творчості великого письменника, а й тому, що тут ми знаходимо відповіді на питання про місце творчої мислячої інтелігенції в минулій тоталітарній державі і, зокрема, про місце самого В.О. Пащенка, його світогляд. А втім - спочатку слово самому академіку: «…Ми вивчали ще в школі його «Прапороносців», але нам нав’язували не те трактування, що було в Олеся Гончара. До «Собору» я дістався в силу своїх професійних занять, коли писав книгу про руйнування церков, нищення духовної культури. Потім знайомство із «Щоденниками» Олеся Гончара пробудило в мені якусь іскру: я побачив, що всупереч тому, про що писали і казали, це була глибоко віруюча, духовно багата людина. Я дійшов до висновку, що Олесь Гончар був своєрідним дисидентом, а його конфлікт із компартійною системою розпочався ще в перші роки правління Петра Шелеста, я досліджую його в книзі.

Зараз я закоханий в творчість Олеся Гончара, збираюся ще одну книгу написати, робоча назва - «Олесь Гончар в тоталітарній системі» чи «Біла ворона в тоталітарному середовищі»… З висоти прожитих років розумію, наскільки це була геніальна людина! І для мене завдання номер один – написати всю правду про місце Олеся Гончара в більшовицькій державі задля його посмертної реабілітації…». На жаль, другу книгу академік так і не встиг закінчити…

А якщо спробувати, нехай дещо поверхово, акумулювати все написане ним з питань взаємовідносин церкви і тоталітарної держави, релігії в системі світоглядних цінностей особистості, то, мабуть, варто привести три цитати з його праць, які багато що, якщо не все пояснюють: «Свого часу К.Маркс та В.Ленін в силу конкретних обставин визначали релігію як «опіум народу», «рід духовної сивухи». Оскільки КПРС визнала їх класиками, а до написаного і сказаного ними не застосовувався принцип історичного підходу, то це означало, що негативні оцінки релігії як духовного феномену були незмінними як у партійних документах, так і в практичних діях». Отже, ті, хто не підтримував антирелігійну, антицерковну політику Комуністичної партії і Радянської держави, були в суспільстві персонами «нон грата».

Таким чином, займаючи активну життєву позицію, будучи ученим-суспільствознавцем, членом КПРС, він не міг не підтримувати цю політику та ідеологію. Але серед тих, хто її підтримував, цю політику, «…одні це робили, будучи в полоні хибних стереотипів і, знайшовши в собі сили, переосмислили помилковість власних помислів, як це зробив Л.Кравчук. Інші намагалися на боротьбі з церквою зробити власну кар’єру». Точніше не скажеш. Зрозумівши хибність власних переконань, він переходить з позицій атеїзму (до речі, войовничим атеїстом він ніколи і не був) на позиції релігії, визнання її позитивної ролі в суспільному житті. І третя цитата: «В «Соборі» через художній аналіз Олесь Гончар показує, що причини свавілля органів влади стосовно церкви криються в гіпертрофованому тлумаченні класової ролі релігії та церкви в минулому, у нехтуванні того, що вона (класова роль) зумовлювалася закономірністю розвитку суспільства на певному етапі його розвитку, у повному ігноруванні того факту, що в релігії відповідним чином переосмислені загальнолюдські моральні принципи, зразки народного мистецтва, музики, які органічно включаються в культ. Діалектичний зв’язок між власне релігійними та загальнолюдськими аспектами релігійного комплексу зумовлюють те, що останній може бути цінністю н е л и ш е д л я в і р у ю ч о г о (розрядка наша – В.Д.). Він здатний сприяти прояву в людині активних діяльних начал, які возвеличують духовну гідність, і розвивати здібності, об’єднувати зусилля людей різних релігійних орієнтацій». Як висновок: він не став глибоко віруючою людиною, але сприйняв релігію як джерело знань, як чинник впорядкування суспільних відносин крізь призму загальнолюдських цінностей. Так, він написав багато, дуже багато. У публікаціях про його науково-педагогічну спадщину дослідниками підкреслюється, що лише кількісний перелік його публікацій міг би конкурувати із здобутками цілого наукового закладу. Свої праці, що є особливо характерним, писав сам. Як інколи зізнавався, «писанина» (а саме так він називав все, що виходило з-під власного пера) затягує, як наркотик. Закінчував одну тему, а вже визрівав інший матеріал. Йому, як і будь-якому письменнику, часу завжди не вистачало. Доводилося, як сам часто про це говорив, «втікати». Як пригадує галузевий голова ОК профспілки Г.І.Шумейко, Володимир Олександрович нерідко просив короткотермінову путівку (десь тижнів на два) в якийсь будинок відпочинку, розташований неподалік. «Потрібно, - говорив він, - мабуть, «втекти» і щось написати». Інакше в нього не виходило. Лише там він міг побути наодинці зі своїми думками, лише так вдавалося щось написати. Але як катастрофічно бракує часу! Відпусток, в звичайному розумінні цього слова, санаторіїв чи будинків відпочинку, як у всіх людей, або просто безтурботних подорожей, у нього не було. «Робота за письмовим столом, - скромно признається він, - це те, на що витрачав би свій вільний час». Приходить справді велике визнання його як науковця. У 2005 році його ім’я вноситься у Блакитну Книгу Кембріджського університету в номінації «Великі інтелектуали», у 2006-му - в американський бібліографічний центр у номінації «Великі уми ХХІ століття», а в 2008 році він одержує запрошення взяти участь у приватному форумі лідерів, який відбувається в Оксфордському університеті. Цей провідний навчальний заклад світу видає книгу «500 великих лідерів», в якій зібрана інформація про найбільш видатні постаті сьогодення, зважаючи на їхні досягнення. Є у виданні і стаття про полтавця – академіка Володимира Пащенка.

В останні роки свого життя, обіймаючи посаду ректора, постійно турбувався про утвердження статусу рідного університету. Без перебільшення з гордістю констатував, що пишатися справді є чим, тому що за останні роки значно зріс науковий потенціал закладу, який очолював. Коли він вперше обійняв ректорську посаду, серед викладацького складу було лише три доктори наук і близько 30 відсотків кандидатів, у 2007 році - близько 30 докторів наук і більше 60 відсотків кандидатів! Полтавський педагогічний університет ім. В.Г.Короленка став одним з кращих навчальних закладів. Тут працюють понад 300 кандидатів і докторів наук, близько 70 аспірантів і докторантів, існують вісім навчальних факультетів, вищу освіту здобувають більше 7 тисяч студентів за 49 спеціальностями. І серед цих 49-ти - його улюблена журналістика! Тепер на журналіста можна вивчитися і в Полтаві. Студенти об’єктивно оцінили його внесок у цю справу «Ректорові ПДПУ ім.. В.Г.Короленка, академіку В.О.Пащенку. За добрі справи і мудрі рішення. Поціновуємо Ваш особистий внесок у ліцензування спеціальності «журналістика». Студенти Ж-11». В останні роки Полтавський педагогічний все настирливіше починає заявляти про себе своїми культурно-мистецькими досягненнями.



Це і «Калина», якій аплодував весь світ, ансамбль «Грація» та ще близько 30 мистецьких колективів. Постійно в полі зору академіка фізична культура і спорт. Тут і змагання на кубок ректора, волейбол, аеробіка. Проте сам в останні роки в силу обставин став надавати більше уваги тенісу. Хоча весь час мріяв про той час, коли «Ворскла» стане чемпіоном… Учений гордився тим, що саме в його рідній Шевченківській школі з’явився, мабуть, чи не вперше в сільській місцевості області універсальний спортивний майданчик із штучним покриттям (а було це ще в 2005 році). Під його егідою проводиться районний турнір шкільних футбольних команд, що став традиційним і ввійшов в регіональну історію як Кубок академіка В.О.Пащенка. Це за його ініціативою в Полтавському педагогічному університеті відкрито музей декоративно-прикладної творчості, основу експонатів якого склали рушники та інші вишиванки його матері, Ганни Романівни. Розповідає сам академік «Ця ідея виникла спонтанно, коли поїхав на сороковини, на поминки до матері. Побачив, що хата надалі буде пусткою, і все припадатиме пилюкою. Защеміло серце, і подумав про те, що у нас є факультет, який цією справою займається. Спочатку мова йшла не про музей, а лише про якусь кімнатку… До речі, у вишивці всеукраїнського рушника брали участь і наші студенти. А в університеті маємо більше 15 музейних кімнат, усі вони навчальні». Було в планах створити музейну кімнату Миколи Гоголя до його 200-річчя, щось на зразок музею з екології, розширення народознавчої кімнати… Планів було багато… Але…