ГІСТЬ ЗІ СТОЛИЦІ
В село наше Солониці
Якось ненароком
Завітав аж зі столиці
Начальник високий.
При краватці, повнотілий –
Аж тріщить сорочка.
Викотився, весь спітнілий,
Із «Джипа», як бочка.
Зібралося в сільськім клубі
Стариків чимало.
«А що ж цей казати буде?» –
Всіх цікавість брала.
«Як будемо завтра жити?»,
«Чи пенсії йтимуть?»,
«Чим за світло й газ платити?»,
«Хліб в село везтимуть?»,
«Ліків ні за що придбати.
Статки незавидні…»
«Скільки ж можна бідувати
І терпіти злидні?» –
Такі сипались питання,
Наче град, із залу…
У джинсових гість був штанях
Й тримавсь без провалу
На трибуні дві години
Спокійно й велично
(Що то значить для чинуші –
Увійшло вже в звичку).
Правді, піт його всю пику
Росою обсипав.
Поки се та те мурликав,
Графін води випив.
Видно, десь у ресторані
Гарно пообідав…
А повідав він селянам
Про загальні біди:
«Занепало виробництво,
Скорочено штати.
Катма грошей у бюджетах…
Немає зарплати.
Звідки ж пенсії великі
Вам, шановні, взяти?
Окрім ваших, по країні
Проблем ще багато…
Труднощі ці подолати
Зможуть внуки, діти…
Тільки требі, дорогенькі,
Трохи потерпіти!» –
Запевняв усіх присутніх
Цей гість зі столиці.
Не сміявся на всі кутні –
Смутнів для годиться.
Під кінець зронив крізь сльози:
– Добре пам’ятаю
Я дитинство босоноге…
І вам співчуваю:
Босонога у вас старість
І життя убоге…
– Тож до кого нам звертатись –
До вас чи до Бога?!