ГІСТЬ ЗІ СТОЛИЦІ

В село наше Солониці

Якось ненароком

Завітав аж зі столиці

Начальник високий.

При краватці, повнотілий –

Аж тріщить сорочка.

Викотився, весь спітнілий,

Із «Джипа», як бочка.

Зібралося в сільськім клубі

Стариків чимало.

«А що ж цей казати буде?» –

Всіх цікавість брала.

«Як будемо завтра жити?»,

«Чи пенсії йтимуть?»,

«Чим за світло й газ платити?»,

«Хліб в село везтимуть?»,

«Ліків ні за що придбати.

Статки незавидні…»

«Скільки ж можна бідувати

І терпіти злидні?» –

Такі сипались питання,

Наче град, із залу…

У джинсових гість був штанях

Й тримавсь без провалу

На трибуні дві години

Спокійно й велично

(Що то значить для чинуші –

Увійшло вже в звичку).

Правді, піт його всю пику

Росою обсипав.

Поки се та те мурликав,

Графін води випив.

Видно, десь у ресторані

Гарно пообідав…

А повідав він селянам

Про загальні біди:

«Занепало виробництво,

Скорочено штати.

Катма грошей у бюджетах…

Немає зарплати.

Звідки ж пенсії великі

Вам, шановні, взяти?

Окрім ваших, по країні

Проблем ще багато…

Труднощі ці подолати

Зможуть внуки, діти…

Тільки требі, дорогенькі,

Трохи потерпіти!» –

Запевняв усіх присутніх

Цей гість зі столиці.

Не сміявся на всі кутні –

Смутнів для годиться.

Під кінець зронив крізь сльози:

– Добре пам’ятаю

Я дитинство босоноге…

І вам співчуваю:

Босонога у вас старість

І життя убоге…

– Тож до кого нам звертатись –

До вас чи до Бога?!