Академік

Володимир

Пащенко

Політ крізь роки

Художньо-публіцистичний нарис
про життя і діяльність
 Володимира Олександровича Пащенка

Решетилівка

2011

 

Академік Володимир Пащенко

Політ крізь роки

Художньо-публіцистичний нарис про життя і діяльність Володимира Олександровича Пащенка

Автор і упорядник  В.П. Денисенко, історик,
директор  Шевченківської   ЗОШ І-ІІІ ст.
 Решетилівської  районної  ради  Полтавської  області

Літературні редактори і коректори: В.М. Дзюба, С.Б. Куцевол

Графіка і компю’терна верстка Г.Г. Гунжиль

Пам’яті уродженця села Дружба
 Решетилівського району на Полтавщині,
Почесного громадянина Решетилівщини,
академіка Національної академії
педагогічних наук України
 Володимира Олександровича Пащенка
 присвячується

 

 

…Нічого собі родоводи!

  Та киньте свій ґвалт і крик:

  Я із древнішого роду,

  Бо я –  полтавський мужик

В.Симоненко

БАТЬКІВСЬКА ОСЕЛЯ

       Він народився в напрочуд мальовничому селі з непересічною історією і зовсім симпатичним сучасним іменням. На той час воно називалося Сталінка, а сьогодні – це село Дружба Решетилівського району на Полтавщині.

       Предки сучасних жителів села почали осідати в цій місцевості приблизно з середини ХVІІ століття і за своїм походженням були козаками. Поступово зростало населення, і на початку ХХ століття то вже були численні хутірські поселення, які називалися Куликівськими. На одному з таких хуторів і була затишна садиба діда з густим вишневим садком і криницею-копанкою, завжди наповненою джерельно-прозорою прохолодною водою… Дід пішов з життя трагічно: його задавив трактор, єдиний в їхньому новоствореному колгоспі.

      Люди жили на хуторах до 1939 року. Після жнив ці хутори були перебудовані в планові села. Зокрема, на базі хуторів Токових, Зборців, Ковалів, Ярмолів, Кошкалдів, Мокієнок, Джерипів, Сухенок, Григоренок, Зінченок утворилась Задовжанка, очевидно, як стверджують старожили, така назва пішла від того, що вулиці новоутвореного сільського населеного пункту були рівними і прямими. А вже після війни він був перейменований в честь «вождя і учителя всіх часів і народів». Вдруге і востаннє, як виявилося, село змінило назву в 60-х, коли на загальних зборах односельці дали йому сучасну назву. Село вирізняється родючими чорноземами, козацькими традиціями, працелюбством і незалежним характером своїх мешканців. А особливо красиве воно навесні, під час цвіту, коли, здається, що це сніжно-біла скатертина спустилася з небес і окутала своїми чарами смарагд дружбівських вулиць.

       14 серпня 1947 року на Маковія (визнане загальнонародне свято або ще цей день називають першим Медовим Спасом), коли скрізь, здається, саме повітря переповнене солодким запахом духмяного чебрецю і медово-макових коржів, в родині Олександра Костянтиновича і Ганни Романівни Пащенків народився син, якого нарекли знаковим ім’ям Володимир.

      Батько, Олександр Костянтинович, мав зоотехнічну освіту, працював на різних посадах у тваринництві, а найдовше - головним зоотехніком місцевого господарства, користувався заслуженим авторитетом серед колег району, до його суджень прислухалися. Він був надзвичайно пунктуальний і відповідальний в роботі. Мав «слабкість»: дуже любив художню літературу на історичну тематику. Зрозуміло, що ці риси характеру і уподобання передалися і синові. Мати, Ганна Романівна (Зінченко – її дівоче прізвище), все життя багато трудилася. Працювала на різних роботах у рільництві, очолювала ланку з вирощування цукрових буряків. І домашнє ж господарство, здебільшого, було на ній. А ще любила вишивати, чому присвячувала весь свій вільний час. Вишивала мати, як говорила, відповідаючи на надокучливі запитання сусідів, «щоб красиво було». Вишивала, аби порадувати гарною сорочкою батька, вишивала, бо хата, на її тверде переконання, без рушників «підсліпувата була». Вишивала, бо вважала, що на вишитих подушках «сон солодший був». Клала узори на полотно, і тікала з душі туга, коли важко було на серці. Багато років потому в одному зі своїх численних інтерв’ю академік скаже, що батьки навчили його трудитися: «В дитинстві я практично не бачив батька, який працював головним зоотехніком в колгоспі, матері - ланкової буряківничої ланки, однак вони своїм щоденним життям, а не повчаннями зуміли передати одвічні цінності людські наступному поколінню». А про своє дитинство, як і про все інше, він скаже відверто: «Згадую себе босоногим сільським хлоп’ям, якому на день народження покійна бабуся пекла пиріг. Статки були мінімальні, але було якесь варення, якісь запаси борошна. І якраз дозрівала кукурудза… То були важкі роки, коли люди бідували, все було не так добре за сталінських, радянських часів, як це показували в кіно…»

       Ставши школярем, Володя мало чим відрізнявся від своїх ровесників. Був такий же невгамовний і галасливий на перервах, як і всі, а на уроках ставав мовчазний і зосереджений, незграбно виводячи перші літери і цифри. Хіба що був кмітливіший і спритніший у нехитрих дитячих забавах та більш серйозний і старанний під час навчання. Першим учителем у Володимира був Григорій Якович Коноваленко, фронтовик-інвалід. Про таких, як він, кажуть, що це був педагог «суворої простоти». У його лексиконі не було «зайвих» слів.

       У нього все було конкретно і зрозуміло… Не відмовиш Григорію Яковичу і в знанні дитячої психології. Його своєрідний гумор учні пам’ятають і дотепер… Навчальні приміщення знаходилися зовсім близько від оселі Пащенків, тут же, в селі, але школа називалася Шевченківською, і Володимир Олександрович завжди вважав саме Шевченківську своєю рідною школою, про що він і скаже багато років потому на одному з обласних освітянських форумів.

1-й і 2-й класи школи. 3-й ряд крайній праворуч В. Пащенко

       Щодо Шевченківської школи, то тут теж своя історія. До війни місцем перебування навчального закладу було село Шевченкове, що знаходилося поряд. Але під час війни приміщення згоріло, а тому школа «перебралася» в сусіднє село (теперішня Дружба), де для навчання використовували уцілілі пристосовані будівлі, а назва школи залишилася попередньою (до формальної зміни вивісок, як кажуть, тоді руки не доходили). Тут же, поряд з навчальними класами в таких «хатах», був сільський клуб і бібліотека. Поряд – футбольне поле з сектором для легкої атлетики, баскетбольний і волейбольний майданчики. І все це розміщувалося в затишному природному парку на околиці села. Такий собі навчально-культурний комплекс 50-х років минулого століття.

       Якщо вести мову про педагогічний колектив, то варто зазначити, що тодішня Шевченківська школа, на відміну від сьогодення, була досить сильно представлена (десь на 50 відсотків) чоловічим складом. Очолював школу багато років Хірний Михайло Власович, філолог за фахом, знаний професіонал художнього слова, блискучий оратор, чудовий адміністратор, учасник боїв під Москвою, кавалер ордена Червоної Зірки. «Ми його боялися як вогню», - признається через багато років Володимир Олександрович, вже будучи ректором Полтавського вишу. І додасть: «Велику позитивну роль у моєму становленні відіграли два директори шкіл, де я навчався, - Михайло Власович Хірний та Михайло Іванович Радченко з Миколаївської школи, завуч цієї школи Іван Кузьмич Шпіка і сільські вчителі. Своєю сумлінною працею вони і нас вчили так само сумлінно ставитися до навчання».

Випуск 8-го класу Шевченківської 8-річної школи 1962 рік

       У середніх класах до Володимира прийшло захоплення історією, географією, літературою. Він активний не тільки на уроках, а й у численних позакласних заходах, роботі гуртків. Багато читає. Майже кожного дня він у бібліотеці. Особливо зачитується історичними творами. Михайло Старицький, Петро Панч, Юрій Корольков…У ті ж роки його дописи з’являються в шкільній стіннівці, подає він короткі повідомлення і до районної газети.

Миколаївська середня школа. 70-і роки

       З 1962 року Володимир навчається в Миколаївській середній школі, що за добрий десяток кілометрів від дому. Непростим був шлях до цієї школи. Ніякого підвезення учнів тоді, як відомо, не було, тож в теплу пору року добиралися на велосипедах, а з настанням холодів – снігом на лижах навпростець через село Нагірне. А в суворі морози привозили батьки своїх дітей на навчання до школи саньми. Цілий тиждень проживали учні з прилеглих сіл у пришкільному інтернаті, харчуючись привезеними з дому продуктами. Вчився юнак добре. Як пригадують однокласники, будучи надзвичайно начитаним, нерідко ставив «незручні» запитання учителям. Відповідально підходив і до навчання, і до виконання доручень, і до участі в позакласних заходах. «Він був на голову серйозніший від нас усіх»,- пригадують ровесники. Ніколи не списував, засуджував це. Пізніше Володимир Олександрович скаже: «…У нас учні списують, і студенти списують; я їх питаю, як же ви прагнете вступати в самостійне життя, коли вже зараз не вчитеся пливти проти течії? Ми ще не подолали отой негативний вплив соціалізму в нашій психології…»

       По-справжньому став захоплюватися спортом: шахи, легка атлетика, велоспорт. А найбільша увага - футболу. На футбольному полі він виділявся. Грав здебільшого півзахисником: невисокого зросту, міцної статури хлопець був напрочуд рухливим у грі і завжди вважався одним з кращих у своїй команді. Тут, у Миколаївській середній школі, продовжують формуватись основи світогляду молодої людини, її життєве кредо. І ось середня школа позаду. У кишені випускника атестат і срібна медаль, вручені на урочистому вечорі 25 червня 1965 року, а попереду невідомий шлях у велике життя..

Не знаю я  що буде після нас

В які природа убереться шати

Єдиний, хто не втомлюється, - час

А ми живі, нам треба поспішати.

Л.Костенко