Від лаборанта до ректора

      2-е вересня 1975 Володимир Олександрович Пащенко зустрів у Полтавському педагогічному інституті ім. В. Г. Короленка на скромній, непримітній, далеко не престижній, як на випускника-відмінника філософського факультету столичного університету, посаді. «Я опинився, - скаже він потім, - на найнижчій посаді, яка була вільною, - лаборанта. Які тільки школи я не пройшов у педінституті! Але першою все ж була посада лаборанта.» Кажуть, що жоден студент не плекає мрії стати ректором вищого навчального закладу, але в житті випадає так, що хтось з колишніх студентів мусить все ж ректором стати. А щодо лаборанта, то не кожен лаборант стає ректором, а ще рідше, майже неможливо, щоб майбутній ректор розпочинав свою кар’єру з посади лаборанта. А у Володимира Олександровича сталося якраз так. Але то ж був він, і якщо він пройшов цей шлях, то справді був непересічною особистістю. Так, зрештою, сталося. А на той час ні подібних планів, ні навіть мрій у скромного лаборанта кафедри філософії не було. Не можна сказати, що ця посада не була відповідальною. Вона була дуже значущою на своєму рівні, вимагала багато зовсім непомітної, здавалося, непотрібної роботи. Втім, висока відповідальність і працездатність, уміння реалізовувати себе на будь-якому робочому місці приносять свої плоди. Ці його риси стилю роботи, рівень теоретичної підготовки, а потім достатня контактність у відносинах помічаються. Через рік він стає асистентом цієї ж кафедри, невдовзі - старшим викладачем і заступником декана філологічного факультету, факультету «наречених».

    Приблизно в цей же період Володимир Олександрович розпочинає публікуватися. Спочатку на обласному рівні. Першою, а, отже, і пам’ятною, звичайно, була стаття в «Зорі Полтавщини» від 17 листопада 1976 року з досить промовистою, як на сьогодні, дещо прямолінійною назвою «Модернізм не прикриє облуду. Розум проти релігії». Підкреслимо, що вона була першою, і як і всі перші події в людському житті виглядала не досить зграбною, що є, таким чином, цілком природнім. З іншого боку, жорстка цензура, яка панувала відносно друкованого слова (і не лише слова!), а скрізь в ті, комуністично-радянські часи не могла допустити її інакшою. У цей час Володимир Олександрович багато часу віддає не тільки адміністративній роботі, а і читанню лекцій по лінії товариства «Знання», стає позаштатним лектором обкому Компартії України, тісно співпрацює з обласним Будинком політосвіти, часто виступає перед слухачами Університету марксизму-ленінізму при обласному комітеті партії. Протягом 1979-1981 років з- під його пера виходять численні Методичні рекомендації з питань атеїзму і релігієзнавства. Отже, стає зрозумілим і напрям його спеціалізації як суспільствознавця: атеїзм і релігія. Ми можемо тільки припускати мотивацію вибору цієї тематики.

     З одного боку допитливий розум молодого викладача не міг  розминутись з цим глибинним і вічним пластом ідеології, а з іншого – така тема могла стати «безпрограшним» варіантом в наукових дослідженнях, якщо не виходити за рамки дозволеного в системі ідеологічної політики КПРС. І потрібно сказати, що і тут все в нього виходить блискуче. Незабаром в своїй статті «Конкретно, переконливо, комплексно», що з'являється на початку 1984 року в журналі «Людина і світ», тодішній секретар Полтавського обкому партії І.Ю.Горобець, який відав питаннями ідеології назве В.О. Пащенка «кращим атеїстом-пропагандистом». Вступає в аспірантуру(заочно) при інституті філософії АН УРСР, що свідчило про серйозність наукових претензій молодого дослідника. Знову, як і в студентські роки, хронічно не вистачає часу. Адміністративна посада в інституті, читання лекцій, безліч громадських доручень, лекторська робота в товаристві «Знання», заочна аспірантура - все це вимагало і уміння раціонально розпорядитись часом, і повної віддачі моральних, інтелектуальних та фізичних сил, і немалої сили волі.

     Та все ж якраз в цей період відбуваються знакові подіїї і в особистому житті. Тут не можна сказати, що вони зустрілися випадково. Вони майже два роки сиділи в одному кабінеті в деканаті філологічноного факультету. Він, вічно заклопотаний «помічник» декана О.Д.Бондаревської, без відпусток, тому що влітку зайнятий у приймальній комісії, єдиний, як їй говорили подруги, «серйозний чоловік» на факультеті, і вона, секретар деканату, юна красуня-полтавчанка, яка і гадки не мала спочатку, що її особиста доля тут, поруч. Тим більше, що це не було кохання з першого погляду. Спочатку він нічим позитивним не тільки не привертав уваги, а швидше навпаки - відвертав: ті, здавалося, «вічні джинси і кросівки», все кудись поспішає, бігає… А він… Він її примітив давно, з самого початку, але.. Тут на заваді стали і власний невдалий сімейний досвід, і її молодість, врода… Та все ж наважився і призначив перше побачення. В затишному «Струмку», там, на площі А.В.Луначарського.

     І … зачарував розумом і увагою. Коли Валентина підійшла до його столика в кафе, то була вражена: на столі лежав велетенський букет білих троянд… Незабаром вони одружилися. З'явився син Олександр, і пішли сімейні будні.

     Нарешті Володимир Олександрович закінчує роботу над дисертацією «Науковий атеїзм в системі ціннісних орієнтацій особистості в умовах розвинутого соціалізму» під керівництвом Є.К.Дулумана, успішно її захащає, і рішенням Ради при Інституті філософії АН УРСР від 3 травня 1983 року присуджується учений ступінь кандидата філософських наук, а восени йому вручають відповідний диплом. Захист дисертації відкривав нові, значно ширші можливості для занять наукою, для публікацій і для кар’єрного зросту. Невдовзі він стає доцентом кафедри марксистсько-ленінської філософії, деканом історичного факультету, а дещо згодом - секретарем парткому педінституту і завідувачем кафедри. Користується бездоганною репутацією. Нижче подаємо витяг з характеристики, яка була направлена в Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти УРСР для затвердження його на посаді завідувача кафедри філософії: «За час роботи в інституті зарекомендував себе ініціативним, енергійним, цілеспрямованим працівником. Читає курс наукового атеїзму і спецкурси, керує студентською науковою робото. Будучи деканом історичного факультету, проводить велику роботу з комуністичного виховання студентів, формуючи їхні високі моральні якості, свідоме ставлення до громадського обов’язку. Постійно підвищує свій науковий і методичний рівень. Закінчив заочно аспірантуру при інституті філософії АН УРСР і захистив кандидатську дисертацію.

     Має понад 30 друкованих праць, часто виступає в обласній періодичній пресі, на обласному радіо з лекціями і бесідами з атеїстичних тем, працює викладачем університету марксизму-ленінізму при Полтавському обкомі Компартії України, позаштатним лектором міськкому партії і лектором обласної організації товариства «Знання».Дисциплінований, морально стійкий, достатньо володіє організаторськими здібностями». З 1985 року Володимир Олександрович - проректор з навчальної частини педагогічного інституту, знаходиться в резерві на заміщення вакантної посади ректора.

     У березні 1987 року Володимира Олександровича Пащенка запрошують на роботу в обласний комітет партії на відповідальну посаду завідувача відділом науки і навчальних закладів. Час то був дуже непростий. У країні вирувала «горбачовська перебудова», розгортався процес демократизації і гласності, переосмислення пережитого. У засобах масової інформації з’являються численні матеріали, які відкривають «білі плями» історії, ті її сторінки, які на догоду політиці та ідеології роками замовчувались, виникають неформальні рухи, що швидко політизуються, в населення виникає багато запитань, які мають глобальний соціальний резонанс, все суспільство наелектризоване. Генеральний секретар партії М.С.Горбачов закликає її членів «вийти з окопів» і повести чесну плюралістичну дискусію в нових історичних умовах, відстояти цінності соціалістичного вибору. І новий завідувач відділу обласного комітету партії намагається бути на висоті завдань, які доводилося вирішувати. Він вигідно вирізняється серед своїх колег по апаратній роботі насамперед тим, що не був кадровим номенклатурним працівником, а прийшов ніби «зі сторони» і йому була набагато виднішої і зрозумілішою ситуація. Він вирізнявся свіжістю в поглядах і діях, незаангажованістю в рішеннях, бажанням розв’язувати назрілі проблеми з позицій здорового глузду, а не на користь кон’юнктурі і догматичним правилам. В обласних журналістських колах з цього приводу, наприклад, говорили, що коли необхідно розібратися у якійсь проблемі, то слід було звертатися «…до Пащенка. Бо якраз із ним можна по-людськи все вирішити». А втім, про роботу в апараті обласного комітету партії Володимир Олександрович через багато років скаже, як завжди, відверто :«…Я пішов туди працювати з чисто меркантильних інтересів: у мене не було власного нормального житла (після одруження вони з дружиною жили в її батьків – В.Д.). Не хочу сказати, що прагнув зробити компартійну кар’єру, але певний досвід був: півтора року працював секретарем парткому педінституту, першим проректором, на той час уже був кандидатом філософських наук. Тоді, як на мене, у тій сфері - а я завідував відділом науки і навчальних закладів – була нормальна творча атмосфера. Ситуація значно погіршилася, коли Федора Моргуна забрали на роботу в Москву. Обстановка стала вкрай складною і напруженою, і в мене швидко зникло бажання там залишатися. І ще до того я зрозумів, що моє справжнє покликання – педагогічна, викладацька робота. Але то теж була школа - я одержав там надзвичайний гарт, завдяки якому міг уже пізніше, у вкрай важкі часи, захищати інтереси інституту там, де їх прагнули паплюжити ті ж самі партійні бонзи обласного масштабу».

     І новий 1989-1990 навчальний рік він вже зустрічає в рідному педагогічному інституті на тій же посаді проректора з навчальної роботи, а дещо згодом знову очолює і кафедру філософії. За роки, прожиті в Полтаві, Володимир Олександрович став досвідченим адміністратором, плідним науковцем, пройшов фактично всі посади викладацької роботи, користувався великим авторитетом серед співробітників і студентів. Тож природньо, що коли багаторічний ректор ПДПІ ім. В. Г. Короленка І. А. Зязюн був затверджений на посаді міністра освіти республіки, в серпні 1990 року В.О.Пащенко стає виконувачем обов’язків ректора, а 18 січня 1991 року на розширеному засіданні вченої ради інституту його обирають ректором, а згодом присуджується вчене звання «професор».

    Початок «ректорського періоду» в житті Володимира Олександровича фактично співпав з утвердженням української незалежності, що стало для нього знаковим. Здавалося, що можна бажати кращого, коли приходить нова людина і відкривається нова історична доба Можливо, саме так гадали і мільйони його співвітчизників, які з бурхливою ейфорією сприйняли проголошення незалежності України, що впала на них, наче манна з небес, з небувалим ентузіазмом підтримали її на Референдумі і … почали очікувати, коли ж прийде жаданий рай… Очевидно, всі на той час забули, задобрені обіцянками, що вільне заможне життя має досить високу вартість. Перша половина 90-х - це жахлива економічна криза, викликана низкою об’єктивних і суб’єктивних чинників, гіперінфляція, що не має світових аналогів для країни, яка не знаходиться в стані війни, і безкомпромісна внутрішньополітична боротьба між вчорашніми прихильниками незалежності, провладні амбіції яких спричиняли можливості її реальної втрати. І ось в таких умовах доводиться розпочинати йому свою ректорську кар’єру. Бюджетне фінансування зведено нанівець: воно забезпечувало тільки енергоносії та заробітну плату, знецінення якої не могла компенсувати будь-яка індексація, а на інше – ремонти, придбання нового обладнання, оргтехніки, літератури і друкованої продукції і, зрештою, відрядження – доводилось брати кошти від оплати за навчання студентів-контрактників та сподіватись на спонсорську допомогу. І все ж новопризначений ректор знаходить можливості і для розвитку вишу. Особливо дбає про збереження професорсько-викладацького складу. Розуміє, що вирішити питання кадрів або принаймі істотно наблизитися до його розв’язання буде можливим тільки в тому випадку, коли їх готуватимуть безпосередньо в інституті. Для цього, насамперед, необхідна зміна статусу навчального закладу - й інститут стає університетом. Далі – відкриття аспірантури. Перший набір вдалося здійснити вже в 1992 році. Другим важливим завданням, яке істотно впливало на ріст професійної майстерності викладачів вишу, – це розширення можливостей для публікацій. У 1993 році вдається отримати ліцензію і започаткувати ряд видань. Це «Наукові записки Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка», часопис «Історична пам’ять», альманах «Рідний край», головний редактором яких був В.О.Пащенко. У 1997 році завдяки зусиллям ректора в університеті створюється власний видавничий відділ, що згодом реорганізовується в інформаційно-видавничий центр, оснащений спеціальними програмами для підготовки різноманітної друкованої продукції, в тому числі брошур і книг. Одночасно в цей же період Володимир Олександрович багато працює як науковець. В умовах незалежної України відкриваються можливості дослідити досі втаємничену і заплутану систему взаємовідносин церкви і радянської держви.

    Працюючи над докторською дисертацією на цю ж тематику, В.О.Пащенко видає ряд монографій: «Державна політика щодо православної церкви в Україні(1917-1922рр.)», «Українська автокефальна православна церква: Важкий шлях до визнання», «Держава і православ’я в Україні:20-30-ті роки» та інші. У 1994 році В.О.Пащенко успішно захищає докторську дисертацію «Політика Радянської держави щодо православної церкви в Україні. 20-30-ті роки ХХ ст.» і продовжує далі працювати над даною проблемою. У світ виходять його справді фундаментальні праці. Це двотомна монографія «Православ’я в новітній історії України» та «Греко-католики в Україні: від 40-х років до наших днів».

     Ці монографічні дослідження, над якими В. О. Пащенко працював в останні роки сврго життя, носять підсумковий, узагальнюючий характер. В них, виходячи з документальних, в першу чергу архівних матеріалів, піддаються аналізові державно-церковні стосунки за радянських часів, розкривається процес формування антирелігійної пропагандистської кампанії в тоталітарному суспільстві. Можна по-різному оцінювати ці фундаментальні праці. Але, мабуть, буде правильним погодитись з авторами однієї з рецензій на його книгу: «Головне ж, у чому В. Пащенкові не можна дорікнути, то це в щирості, з якою він викладає, представляючи результати багатолітньої копіткої праці та, напевно, не менш тривалих особистих роздумів».

Мені війнула в очі сивина,

Та я нічого не беру додому,

Лиш згорточок старого полотна

І вишите моє життя на ньому.

Д.Павличко

Вгору