Осіння горішина

 Навідався в це село саме на Спаса. Хоч воно свято, вважай, і релігійне, але то вже лиш по звичці ми так вважаємо; навіть соромимося зізнатися, що сиділи в цей день обідньої пори у стареньких батьків за столом і в догоду матері мазали губи шматочком свяченого сала, аби вони не тріскалися від сонця чи протягів, а перед тим ще мати й окропила «від лихого ока» свяченою водою, теж привезеною кимось із старих жінок «із храму Божого». В Бога ми не віруємо, але щось скоряє нас перед цим народним звичаєм, з якого вже й дух церков­ний вивітрився, а лишилася гарна традиція, що все ще збирає до батьківського гнізда дітей, яким уже й сивина притрусила порохом скроні.

Сонце хилилося на вечір, погода стояла тиха; над лісосмугою, де вмощувалося світило, рожевіли на всю ширину неба полотняні пасма, але якось приглушено, та й небо на весь вид теж примерхле, невиразне.

Хати біліли в зеленій оправі садків, жовтіли на яблунях стиглі яблука, і бліде світло від них падало на траву, діставало й запиленої дороги.

Паркувато.

Я зупинився обіч дороги, пооглядався, але ніде ні душі живої не вгледів. Хіба з якого двору вибіжить кур­ка попорпатись у гарячому поросі чи вижене її якийсь норовистий півень.

Тоді я рушив через дорогу в першу-ліпшу господу: треба ж було шукати ночівлі, доки не стемніло.

Зайшов у один двір, постукав у сінешні двері. Не шелеснуло навіть. Постукав ще, уже дужче, Крізь двері зачулося шарудіння, а згодом вони відчинилися, і на порозі з'явилася стара жінка: чорне, але в густому борошні волосся розпатлане, очі заспані, а губи тремтять.

— Хто... хто тут? Поздоровкався, кажу, чого треба.

— Е-е, голубе, хто зна, хто ти за людиночка. Прийми тебе, а тоді лишечка не оберешся, як собака реп'яхів. Може, вечірочок прийде, спати ляжу, а ти нищечком підкрадешся, подушкою накриєш, що й не писну, та й був такий?

— Та чого б же...

— Еге, всякі тепер людочки вештаються. Колись, було, лягала і дверей не засувала, а це б раденька і вікна позачиняти, та, як на гріх, віконниць нема,— вела своєї і пильно придивлялася, наче колючкою протинала., — Ось же документ, коли так.

— І що з того? Бомажку й підробить можна.

— Що ви?

— А-а, Боже ти мій... Тільки б грішці. За грішці все можна. Ти чоловік молодий, мало в світі жив, куцо що бачив. А я пожила-погорювала і всенького набачилася. Не обкрутиш мене,— і крючкуватим пальцем перед самим моїм носом поводила, а потім ще й підморгнула чорним лискучим оком.— Ге? Одурити бабу хочеш, халамидник?

— Як можна?

— Ти чого це потривожив мій сон? Тиняються тут всякі. Іди, голубе, йди,— і карлючкою на мене наставляє.

— Хоч підкажіть, до кого можна зайти? — задкую спантеличений.

— Хто заможно живе, той не впустить, ні-і... Тепер не те, що колись було. А он через улицю, трохи вбік,— тикнула піднятою карлючкою через дорогу,— кума моя Сиротиха. Так та приймає. Споконвіку живуть у неї. Аякже, свого чоловіка поміж пальців випустила, то хоч біля чужого погріється. Боронь Боже, не про тебе, дитиночко, ти ще молодюсінький. Хі-хі-хі... Ото до неї йди. Вона прийме. А я ні. Боже збав.

На вулиці аж зітхнув полегшено, а то попався, як окунь на гачок без наживки.

Зайшов і в цей двір. Хата старенька, але чепурна, побілена вапном, призьба підведена червоною глиною; у дворі, де між споришу пролисини сірі, заметено.

Хата стояла у вишничку, дерева росли густо, затіня­ли одне одного, але боки, що виривалися на простір, всипані аж чорним, таким зеленим, листям, прив'ялим від спеки.

З причілка росла розлога шовковиця, ягоди на ній давним-давно відоспіли, і їх обнесли дітлахи й шпаки. А за нею дві яблуні про щось між собою мовчали, але розумілися на тому мовчанні.

За яблунями стелився город, а за городом починали­ся колгоспні поля, а туди вбік зеленіла левада вербами, але самого болітця не видно, заступили осоки й очерет.

Торкнув двері, а вони так і відчинилися. Навіть не скрипнули. Заглянув у сіни. Звідти на мене дихнуло мишами і гасом — в кутку на табуретці стояв керогаз.

— Є хто дома? — гукнув голосно.

У хаті ледь чутно зачовгало, двері відкрилися, і на порозі стала низенька худорлява жінка, пов'язана бі­лою хусткою в чорну крапинку.

— Живі, живі... Аякже, вже б і померти пора, та нема на кого кинути двора,— доступилася до мене.

— Добрий день вам,— кажу їй.

— Доброго здоров'я,— дивиться на мене сірими очима і наче по голові гладить, аж відчув її шершаву до­лоньку на тім'ї.— Яким побитом?

— Днів на два...

— На кватерю? — зраділа жінка, і її очі мовби побільшали від того.— Ага, що вам сказати, людино добра? Живу одна-однісінька. Ні родини, ні билини. Хата в мене велика, хоч на коні по ній гасай. То заходьте й живіть собі стільки хочете. У мене чисто, не бійтесь. А що мишками підпахає, так що вдієш? Степ одразу за юродом. А в мене порося, курочки. От і тримаю в чулані пше­нички парку клуночків та дертичку. На горищі на бантині кукургузка висить. То воно, іродські душі, й промишляють. Але ви не звертайте уваги. В хаті їх немає. Ходьомте.

Зайшли.

Хатина невелика. Тут піч, коло вікна стіл, під стіною ліжко, а біля одвірка старий мисник, прикритий ситцевою занавісочкою. Над ліжком у рамці і під склом репродукція: молодий чорновусий козак під тополею обнімає дівчину чорноброву.

— Отуди проходьте,— показує на вузенькі одвірки без дверей, замість яких знов занавіска картата висить.— У цій залі і житимете.

Залою на селі звуть більшу половину хати, де тільки відпочивають чи справляють свята та всякі гуляння. Тут також під глухою стіною стояло широке дерев'яне ліжко з горою подушок у вишиваних наволочках, над ним килимок мальований, а на ньому озерце з білими лебедями. Лебеді якісь довгошиї, кумедні. Серед кімнати круглий стіл скатертиною накритий, а навпроти диван дерев'яний старої виробки. Долівка встелена до­мотканими рядюшками з різнобарвними смугами. На покутті висить уже потемніла від давності ікона із святим, який свариться: «Не согріши».

— Ставте свого портфеля і ходьомте руки помиєте. Підобідаєте з дороги,— мовила господарка, перечекавши, доки я обдивлюся всю світлицю.

Зливала мені під ганком, потім подала хрускітливий рушник і, поки я витирав руки, розпитувала:

— А чого так скоро?

— ...— розвів я руками.

— Жаль, жаль.

— Чому?

— Хоч би нагомонілася з вами. А то що тут у селі — одне й те ж по кілька разів перебалакуємо.

Казала і заходила в сіни поперед мене, виносила з чулана четвертинку сала, швиденько нарізала шматоч­ками і клала на сковороду, яка вже розпеклася на керогазі. Не бачив, коли встигла й поставити.

Сало на гарячому зашкварчало, і по сінях розійшовся смачний запах, перетрутивши всі інші. Потім вона порізала кілечками цибулі і теж поклала і, вже як цибуля підрум'янилася, вбила туди кілька яєць, а я зайшов до світлиці.

Через деякий час вона мене покликала.

На столі стояла яєчня, молода відварена картопля, склянка з кисляком, салат із помідорів та огірків, пома­щений олією і оцтом.

— Підобідаєте, а тоді спочинете. Звиняйте, що обід такий слабенький, але ж живу одна, роботи на городі багацько, то вже куди про ті борщі думати. А для вас зготовлю, будьте певні. Картопельку беріть. Я нарошки нарила саме дрібненької. Вона мені смачніше отака. та ще коли й з кисляночкою. Правда ж, добра? Еге ж? Їжте, їжте, не соромтеся.

Припрошувала і сідала навпроти мене. Я відкуштовував кожної страви і ніяковів під уважним поглядом її маленьких сірих очей, що були схожі на два листочки горішини осінньої, які лежали на дні прозорого струмка і обмивалися чистою водою. Мовчати було незручно, і я здобувся на слово.

— Отак одна і живете? — запитав.

Вона ніскілечки не здивувалася моєму запитанню, а все дивилася журливо і лагідно притуманеністю сірих очей. Дивилася трохи мружачись, збираючи по краєч­ках від скронь безліч павутинок тоненьких, тканих невтішними ночами. Кутики тонких губів, що вже не цвіли маковими пелюстками, а були як ті ж пелюстки, тільки вже зірвані і за полудень зів'ялі, розходилися у ледь помітній усмішці, то знов відхлинали прозорою хвилею назад, лишаючи на бережках пружечки, як ото прожилки в листочка. А сиве волосся розділене на про-бір і приховане хустиною.

— Одна, рідненький, одна.

— А чого ж гак?

— У житті не кожному солодко. Ой не кожному,— відказала, і легенький вітерець зітхання торкнувся моїх вій.

— Родом же ти звідки? — запитує згодом.

— Тутешній,— відповідаю,— із Шрамків. Зараз, прав­да, в райцентрі живу.

— А я не тутейна,— зітхнула скрушно.— Не знаю і роду свого. Прибилася в голодне літо дівчатком, кажуть люди. А чи я знаю? Росла в чужих людей, багатих. Ди-тину їм гляділа, Та чого тільки не робила. Вони поснуть, дитя засне, тоді вже і я приляжу — кофтинку латанень-ку на долівку простелю, а хустинкою вкриюся. Та, Боже... Дев'ять було а чи, може, й більше, посилає мене хазяйка на свої луки сіно перевертати. А воли здорові такі, круторогі, ярмо важке. То я почухаю волові шию: «Нагни, голову, нагни»,— прошу. Він і нагне. Слухняні були. А я швиденько накину ярмо, а потім другого також. Телицю прив'язала до задка брички і поїхала. Воли як гори, телиця молода, мало що бачила. Іду. Луки хазяйчині були далеко, верств із десять, за залізницею. А чи я знала, що воно таке, ота залізниця? Доріжка вузенька, по обидва боки людські пшениці стінами стоять, А тут як вискоче щось здоровецьке та чорне з-за пагорба, як свисне, що й вуха позакладало. Серденько моє з ляку ледве не виплюнуло — отаке страховисько суне. «Це ж воно мене задавить,— думаю.— Доріжка вузенька, розминутися ніяк». А воно біжить прямо на мене. Кинулась я воли розвертати, а вони в пшеницю зайшли, Колоски з'їдають, телиця ногами вперлася, не йде. Налигачем їй роги зняло, кров летом летить. Я в смерть перелякалася, плачу, а паровоз (це вже я потім узнала), пройшов собі стороною. Чи ж я тоді відала, що він тільки по рейках бігає? Боже, воли та телиця пшеницю потравили. Як глянула, то й отерпла вся. «Це ж набіжать людоньки, вони мені й кишки випустять. Уб'ють на місці»,— думаю та волів вигоню на дорогу, а мене так усю і трусить. Упіймала телицю, за шию прив'язала. Повернулася додому, а хазяйка руками в боки взялася та давай мене страмити: «Ти й така, ти й сяка, ти й дівуля вже, а паровоза злякалася». І насміхається. Чого ти насміхаєшся? Чи я його коли бачила? І все було — дівуля та й дівуля...

І задумалася, задумалася по мові своїй, а в очах поглибшало, як у криницях води, А тоді нараз спохватилася, відмахнулася долоньками від обличчя, наче одгонила тяжкі її серцю згадки, і заусміхалась.

— Ой, вибачай, що забалакала, це ж з дороги спочити, не бійсь, хочеш. Ходи в ту хату поспи.

Сама ж заходилася прибирати зі столу, а я зайшов у світлицю. Розглядав рушники над вікнами, над карточками в рамках, картину, на якій, очевидно, руками господарки вишито дівчину з оленем, і так стало затишно, що начеб я в батьківській хаті і зараз зайде мама.

— Прибрала, а тепер і тобі постелю,— зайшла госпо­дарка і стала розбирати ліжко.

— Ні, ні,— заперечив я,— покладіть подушку на диван. Там приляжу.

— Та як же, там твердо.

— Нічого, аби клопоту.

— Постелю тоді кожуха.

Коли все було зроблено і я приліг, вона присіла на стільчику збоку, і знов погляд в її очах поглибшав.

— А вже як була дівкою, колгосп зорганізували. І я вступила. Втекла від своїх хазяїнів. А поки ж на них дурно за один харч злидненький та хламидину яку зно­шену руки в роботі обривати? Зазналася в  колгоспі з конюхом. Петром його звали. Був він хлопець хоч куди і душі доброї, але якийсь невитриманий. Та чи бачать очі, коли серце тріпоче?

Жив Петро з батьками, а вони як упертися: «Навіщо нам така невістка — ні кола ні двора, ще й у громадському домі живе. Чи ж ми тебе ростили-годували для такого?» І ні в яку не дають згоди нам спільно жити. Петро бігав, кип'ятився, а википів і обів'яв.

Стрілись увечері після роботи — я біля свиней управлялася, він біля коней, стали під осокором, а він при місяці аж світиться.

«Що ж воно оце тепер буде?» — питаюся.

«Щось та буде»,— відказує Петро, а очі його повз мене так наче проходять і байдуже їм, що тремчу вся, що розпач мною тіпає, наче конопелькою в холодній, крижаній воді.

Стоїть мій Петро і не здригнеться, і не зворухнеться, як скам'янів. Осокір тільки шелестить листям. І журно так, журно, ще більшого жалю мені завдає. Стисло мене, здавило гіркотою, аж в грудях заболіло. Як відчуло серце — останній наш вечерочок, остання стріченька, а вже розлука на плечі злягає ніччю, а вже зірки висвічуються так, що всю мене наскрізь протинають, просвічують і бачать все, все, все, що в мені робиться, що в мені діється, як серденько моє сирітське обливається кров'ю гарячою, і вже хочуть з мене душу мою вийняти, і вже хочуть спопелити. Шукаю його очі, хочу в них заглянути, а він ховає, бо соромно, що надумав батькові-матері скоритись і мене, сироту, кинути. А я ж тоді ще не знала нічого. Тільки серце відчувало — то заниє, то заб'ється, то замре.

Обхопила Петра руками, обвила міцно, як омела явір, обливаю сльозами, а душечку ж вони йому не пропікають, стоїть і ні мур-мур.

«Що з тобою, Петрусю?» — питаю.

«Наморився»,— каже.

«І в мене ручечки й ніженьки болять»,— кажу йому.

«То й іди собі додому... громадського»,— відказує так, що затремтіла я, як осичка від вітру шпаркого.

«Кине мене, кине, сиротину бідну, безборонну»,— аж знетямилася.

А він таке, начеб відпихає мене від себе. І вже не обнімає, і не ласкав, як було колись, а тільки бликне очищами, як сапсан, що й всередині в мене щось обри­вається і пучечки холонуть, зітхне роздратовано і наче душу виймав і об землю кидає.

Упала перед ним на коліна, як підкосило то.

«Петрику-соколику, не кидай мене».

Він спалахнув, очі хижо блиснули, а тілечко в мене

враз взялося дрібнесенькими холодиночками, наче боз­на-скільки голочок у мене заразом вштрикнули. Ногою тупнув,  аж земля колихнулась і трави поникли.

«Встань,— каже,— ще хто побачить».

«Нехай бачать, нехай чують, — плачу,— як вірно люблю тебе».

«Цить, дурна, ще хто почує»,— шепоче.

«Не буде мені життя без тебе, не буде».

Він зрозумів, що добром не відчепиться, підвів із землі і каже:

«Ти йди додому, бо діло в мене тут є, ніколи стояти, а завтра приходь. Погомонимо, як нам далі буть».

На другий день прибігла увечері, чекаю, а його нема. До півночі простояла. Нема і нема. Так і не прийшов. Чую, що вже оженився. А що я? Поплакала, поплакала та й вспокоїлася.

А потім як жила? Та як же. Як і всі люди. В колгоспі робила... Сама, сама, бо довго зашпори відходили, а там війна почалася. Ой, що було! На роботу ганяли як каторжних. Жила я тоді з бабою Мареною, бо хата колгоспна згоріла, снарядом улучило, як наші відступали. Топили ми піч, хліба зібралися спекти. На борошенце розстаралися. А тут німак забігає з пукалом. Виймає з торбини карточку їхнього Гітлеряки й показує Марені на стіну, щоб почепила. А та вдає, що не пойме, чого він хоче. То він її кулаком у груди, аж вона ноги задерла. Поклав карточку і пішов. А Марена, охаючи, підвелася, взяла ту карточку.

«А розсточортів твоїй матері, так оце через тебе мене бити? — каже.— Гори ж ти вогнем, сякий-такий».

І кинула ту карточку в піч. Вона враз і спалахнула всілякими вогнями: і синім, і зеленим, і жовтим. О божечко, поперелякувалися. Ану як вернеться. Але не заходив більше. Куди там — штурляли їх межи плечі к лихій годині. Не до патретів їм уже було.

А то після війни вже квартиранта мені поселили. Заготовачем у нашому селі служив. Моїх годів чоловік. Лисенький такий, плечі ввігнуті, а сам височенький. Нічого собі. Особливо па той час, коли війна підчикри­жила їхнього брата.

«Жизня у мене, Данилівно, малина була,— каже.— Що хотів, те й робив, що хотів — одягав, чого душа бажала — задовольняв».

«І де ж тобі так жилося?» — цікавлюся; тільки подумати — отак усім важко, а йому як кум королю.

«Довго розказувать, та мало слухать»,— одказує і

гигоче.

Лежить на ліжкові у блискучих хромових чоботях, ноги на бильце одна на одну склав, цигарка в зубах і: пах-пах кільцями під стелю.

«Ах ти ж, лобуряка,— взяло мене зло,— розлігся, як барин, і хату мені загиджуєш? Ану, встань,— кажу,— звичку яку взяв. Вшивайся надвір».

На долівці біля ліжечка консервна банка стоїть. Він ту­ди попілець отако пальцем зібив, на мене скоса зиркнув,

«Ніхто на мене ніколи не кричав. І ти, Данилівно, теж голосу не піднімай».

Ех, мене наче що вштрикнуло.

«А що ж ти за гурин такий?» — питаюся.

«Лю-ди-на. Розуміть треба».

Цигарку знову взяв, сірника отако — чирк, і був такий. І знов: пах-пах. Начадить, що хоч сокиру вішай.

І так кожнісінький день.

Не встигла я звикнутися, як він нового коника викинув. Жили в мене півень і курочок трійко. Що там не кажи, а, дивись, якусь крашаночку і знесуть. Півень був високий на ногах, грудастий, дві пір'їни чорні дугами високими вигинаються, гребінь що тобі жар. І курочки одна в одну. Ще й зозулястенька. Дуже вони мені подобались: особливо зозулястенька. Вийду з хати, а вона мене побачить, крилами змахне і на плече злетить. І сокорить, наче над вухо мені щось розповідає. Крашаночку знесе і ходить по подвір'ю кудкудаче: мене кличе, хвастає. Утіха одна з неї. А як надумає квоктати, то вибирає таке місце, щоб і я не знайшла. Дванадцять крашаночок нанесе одна в одну і сідає. І як не слідкую, як не видивляюся, а все одно взіваю, де вона дінеться після того, як погодую. А там, дивись, вийду якого дня вранці з хати, а вона вже водить курчаточок. І всі ж до одного повилуплюються.

А в сусідів собака був. Рудий такий, як ото лисиця. І норов мав лисячий. Мій же квартирант, Турином прозивався і дуже свого прізвища не любив, страх як сподобав того собаку. Все з ним і возився. І годував було, грався з ним. Раз ще й купати заходився. Ото вже сміху. Знайшов ночви в чулані, нагрів води, усадив тури соба­цюгу і давай його намилювати. Пес виривається, скавучить, вода в усі боки летить, а він його милить, а він його милить. То пес як глимоне його за пальця, він і сів на долівку. А вже що мені клопоту завдав — ночви ж нові цинкові, такі гроші віддала, а він псюку в них посадив. І вимивала, і випарювала, ще й у піч запихала гарячу. Де ж це таке бачено, щоб у ночвах, в яких прання переш, собаку купати!