Осіння горішина
Навідався в це село саме на Спаса. Хоч воно свято, вважай, і релігійне, але то вже лиш по звичці ми так вважаємо; навіть соромимося зізнатися, що сиділи в цей день обідньої пори у стареньких батьків за столом і в догоду матері мазали губи шматочком свяченого сала, аби вони не тріскалися від сонця чи протягів, а перед тим ще мати й окропила «від лихого ока» свяченою водою, теж привезеною кимось із старих жінок «із храму Божого». В Бога ми не віруємо, але щось скоряє нас перед цим народним звичаєм, з якого вже й дух церковний вивітрився, а лишилася гарна традиція, що все ще збирає до батьківського гнізда дітей, яким уже й сивина притрусила порохом скроні.
Сонце хилилося на вечір, погода стояла тиха; над лісосмугою, де вмощувалося світило, рожевіли на всю ширину неба полотняні пасма, але якось приглушено, та й небо на весь вид теж примерхле, невиразне.
Хати біліли в зеленій оправі садків, жовтіли на яблунях стиглі яблука, і бліде світло від них падало на траву, діставало й запиленої дороги.
Паркувато.
Я зупинився обіч дороги, пооглядався, але ніде ні душі живої не вгледів. Хіба з якого двору вибіжить курка попорпатись у гарячому поросі чи вижене її якийсь норовистий півень.
Тоді я рушив через дорогу в першу-ліпшу господу: треба ж було шукати ночівлі, доки не стемніло.
Зайшов у один двір, постукав у сінешні двері. Не шелеснуло навіть. Постукав ще, уже дужче, Крізь двері зачулося шарудіння, а згодом вони відчинилися, і на порозі з'явилася стара жінка: чорне, але в густому борошні волосся розпатлане, очі заспані, а губи тремтять.
— Хто... хто тут? Поздоровкався, кажу, чого треба.
— Е-е, голубе, хто зна, хто ти за людиночка. Прийми тебе, а тоді лишечка не оберешся, як собака реп'яхів. Може, вечірочок прийде, спати ляжу, а ти нищечком підкрадешся, подушкою накриєш, що й не писну, та й був такий?
— Та чого б же...
— Еге, всякі тепер людочки вештаються. Колись, було, лягала і дверей не засувала, а це б раденька і вікна позачиняти, та, як на гріх, віконниць нема,— вела своєї і пильно придивлялася, наче колючкою протинала., — Ось же документ, коли так.
— І що з того? Бомажку й підробить можна.
— Що ви?
— А-а, Боже ти мій... Тільки б грішці. За грішці все можна. Ти чоловік молодий, мало в світі жив, куцо що бачив. А я пожила-погорювала і всенького набачилася. Не обкрутиш мене,— і крючкуватим пальцем перед самим моїм носом поводила, а потім ще й підморгнула чорним лискучим оком.— Ге? Одурити бабу хочеш, халамидник?
— Як можна?
— Ти чого це потривожив мій сон? Тиняються тут всякі. Іди, голубе, йди,— і карлючкою на мене наставляє.
— Хоч підкажіть, до кого можна зайти? — задкую спантеличений.
— Хто заможно живе, той не впустить, ні-і... Тепер не те, що колись було. А он через улицю, трохи вбік,— тикнула піднятою карлючкою через дорогу,— кума моя Сиротиха. Так та приймає. Споконвіку живуть у неї. Аякже, свого чоловіка поміж пальців випустила, то хоч біля чужого погріється. Боронь Боже, не про тебе, дитиночко, ти ще молодюсінький. Хі-хі-хі... Ото до неї йди. Вона прийме. А я ні. Боже збав.
На вулиці аж зітхнув полегшено, а то попався, як окунь на гачок без наживки.
Зайшов і в цей двір. Хата старенька, але чепурна, побілена вапном, призьба підведена червоною глиною; у дворі, де між споришу пролисини сірі, заметено.
Хата стояла у вишничку, дерева росли густо, затіняли одне одного, але боки, що виривалися на простір, всипані аж чорним, таким зеленим, листям, прив'ялим від спеки.
З причілка росла розлога шовковиця, ягоди на ній давним-давно відоспіли, і їх обнесли дітлахи й шпаки. А за нею дві яблуні про щось між собою мовчали, але розумілися на тому мовчанні.
За яблунями стелився город, а за городом починалися колгоспні поля, а туди вбік зеленіла левада вербами, але самого болітця не видно, заступили осоки й очерет.
Торкнув двері, а вони так і відчинилися. Навіть не скрипнули. Заглянув у сіни. Звідти на мене дихнуло мишами і гасом — в кутку на табуретці стояв керогаз.
— Є хто дома? — гукнув голосно.
У хаті ледь чутно зачовгало, двері відкрилися, і на порозі стала низенька худорлява жінка, пов'язана білою хусткою в чорну крапинку.
— Живі, живі... Аякже, вже б і померти пора, та нема на кого кинути двора,— доступилася до мене.
— Добрий день вам,— кажу їй.
— Доброго здоров'я,— дивиться на мене сірими очима і наче по голові гладить, аж відчув її шершаву долоньку на тім'ї.— Яким побитом?
— Днів на два...
— На кватерю? — зраділа жінка, і її очі мовби побільшали від того.— Ага, що вам сказати, людино добра? Живу одна-однісінька. Ні родини, ні билини. Хата в мене велика, хоч на коні по ній гасай. То заходьте й живіть собі стільки хочете. У мене чисто, не бійтесь. А що мишками підпахає, так що вдієш? Степ одразу за юродом. А в мене порося, курочки. От і тримаю в чулані пшенички парку клуночків та дертичку. На горищі на бантині кукургузка висить. То воно, іродські душі, й промишляють. Але ви не звертайте уваги. В хаті їх немає. Ходьомте.
Зайшли.
Хатина невелика. Тут піч, коло вікна стіл, під стіною ліжко, а біля одвірка старий мисник, прикритий ситцевою занавісочкою. Над ліжком у рамці і під склом репродукція: молодий чорновусий козак під тополею обнімає дівчину чорноброву.
— Отуди проходьте,— показує на вузенькі одвірки без дверей, замість яких знов занавіска картата висить.— У цій залі і житимете.
Залою на селі звуть більшу половину хати, де тільки відпочивають чи справляють свята та всякі гуляння. Тут також під глухою стіною стояло широке дерев'яне ліжко з горою подушок у вишиваних наволочках, над ним килимок мальований, а на ньому озерце з білими лебедями. Лебеді якісь довгошиї, кумедні. Серед кімнати круглий стіл скатертиною накритий, а навпроти диван дерев'яний старої виробки. Долівка встелена домотканими рядюшками з різнобарвними смугами. На покутті висить уже потемніла від давності ікона із святим, який свариться: «Не согріши».
— Ставте свого портфеля і ходьомте руки помиєте. Підобідаєте з дороги,— мовила господарка, перечекавши, доки я обдивлюся всю світлицю.
Зливала мені під ганком, потім подала хрускітливий рушник і, поки я витирав руки, розпитувала:
— А чого так скоро?
— ...— розвів я руками.
— Жаль, жаль.
— Чому?
— Хоч би нагомонілася з вами. А то що тут у селі — одне й те ж по кілька разів перебалакуємо.
Казала і заходила в сіни поперед мене, виносила з чулана четвертинку сала, швиденько нарізала шматочками і клала на сковороду, яка вже розпеклася на керогазі. Не бачив, коли встигла й поставити.
Сало на гарячому зашкварчало, і по сінях розійшовся смачний запах, перетрутивши всі інші. Потім вона порізала кілечками цибулі і теж поклала і, вже як цибуля підрум'янилася, вбила туди кілька яєць, а я зайшов до світлиці.
Через деякий час вона мене покликала.
На столі стояла яєчня, молода відварена картопля, склянка з кисляком, салат із помідорів та огірків, помащений олією і оцтом.
— Підобідаєте, а тоді спочинете. Звиняйте, що обід такий слабенький, але ж живу одна, роботи на городі багацько, то вже куди про ті борщі думати. А для вас зготовлю, будьте певні. Картопельку беріть. Я нарошки нарила саме дрібненької. Вона мені смачніше отака. та ще коли й з кисляночкою. Правда ж, добра? Еге ж? Їжте, їжте, не соромтеся.
Припрошувала і сідала навпроти мене. Я відкуштовував кожної страви і ніяковів під уважним поглядом її маленьких сірих очей, що були схожі на два листочки горішини осінньої, які лежали на дні прозорого струмка і обмивалися чистою водою. Мовчати було незручно, і я здобувся на слово.
— Отак одна і живете? — запитав.
Вона ніскілечки не здивувалася моєму запитанню, а все дивилася журливо і лагідно притуманеністю сірих очей. Дивилася трохи мружачись, збираючи по краєчках від скронь безліч павутинок тоненьких, тканих невтішними ночами. Кутики тонких губів, що вже не цвіли маковими пелюстками, а були як ті ж пелюстки, тільки вже зірвані і за полудень зів'ялі, розходилися у ледь помітній усмішці, то знов відхлинали прозорою хвилею назад, лишаючи на бережках пружечки, як ото прожилки в листочка. А сиве волосся розділене на про-бір і приховане хустиною.
— Одна, рідненький, одна.
— А чого ж гак?
— У житті не кожному солодко. Ой не кожному,— відказала, і легенький вітерець зітхання торкнувся моїх вій.
— Родом же ти звідки? — запитує згодом.
— Тутешній,— відповідаю,— із Шрамків. Зараз, правда, в райцентрі живу.
— А я не тутейна,— зітхнула скрушно.— Не знаю і роду свого. Прибилася в голодне літо дівчатком, кажуть люди. А чи я знаю? Росла в чужих людей, багатих. Ди-тину їм гляділа, Та чого тільки не робила. Вони поснуть, дитя засне, тоді вже і я приляжу — кофтинку латанень-ку на долівку простелю, а хустинкою вкриюся. Та, Боже... Дев'ять було а чи, може, й більше, посилає мене хазяйка на свої луки сіно перевертати. А воли здорові такі, круторогі, ярмо важке. То я почухаю волові шию: «Нагни, голову, нагни»,— прошу. Він і нагне. Слухняні були. А я швиденько накину ярмо, а потім другого також. Телицю прив'язала до задка брички і поїхала. Воли як гори, телиця молода, мало що бачила. Іду. Луки хазяйчині були далеко, верств із десять, за залізницею. А чи я знала, що воно таке, ота залізниця? Доріжка вузенька, по обидва боки людські пшениці стінами стоять, А тут як вискоче щось здоровецьке та чорне з-за пагорба, як свисне, що й вуха позакладало. Серденько моє з ляку ледве не виплюнуло — отаке страховисько суне. «Це ж воно мене задавить,— думаю.— Доріжка вузенька, розминутися ніяк». А воно біжить прямо на мене. Кинулась я воли розвертати, а вони в пшеницю зайшли, Колоски з'їдають, телиця ногами вперлася, не йде. Налигачем їй роги зняло, кров летом летить. Я в смерть перелякалася, плачу, а паровоз (це вже я потім узнала), пройшов собі стороною. Чи ж я тоді відала, що він тільки по рейках бігає? Боже, воли та телиця пшеницю потравили. Як глянула, то й отерпла вся. «Це ж набіжать людоньки, вони мені й кишки випустять. Уб'ють на місці»,— думаю та волів вигоню на дорогу, а мене так усю і трусить. Упіймала телицю, за шию прив'язала. Повернулася додому, а хазяйка руками в боки взялася та давай мене страмити: «Ти й така, ти й сяка, ти й дівуля вже, а паровоза злякалася». І насміхається. Чого ти насміхаєшся? Чи я його коли бачила? І все було — дівуля та й дівуля...
І задумалася, задумалася по мові своїй, а в очах поглибшало, як у криницях води, А тоді нараз спохватилася, відмахнулася долоньками від обличчя, наче одгонила тяжкі її серцю згадки, і заусміхалась.
— Ой, вибачай, що забалакала, це ж з дороги спочити, не бійсь, хочеш. Ходи в ту хату поспи.
Сама ж заходилася прибирати зі столу, а я зайшов у світлицю. Розглядав рушники над вікнами, над карточками в рамках, картину, на якій, очевидно, руками господарки вишито дівчину з оленем, і так стало затишно, що начеб я в батьківській хаті і зараз зайде мама.
— Прибрала, а тепер і тобі постелю,— зайшла господарка і стала розбирати ліжко.
— Ні, ні,— заперечив я,— покладіть подушку на диван. Там приляжу.
— Та як же, там твердо.
— Нічого, аби клопоту.
— Постелю тоді кожуха.
Коли все було зроблено і я приліг, вона присіла на стільчику збоку, і знов погляд в її очах поглибшав.
— А вже як була дівкою, колгосп зорганізували. І я вступила. Втекла від своїх хазяїнів. А поки ж на них дурно за один харч злидненький та хламидину яку зношену руки в роботі обривати? Зазналася в колгоспі з конюхом. Петром його звали. Був він хлопець хоч куди і душі доброї, але якийсь невитриманий. Та чи бачать очі, коли серце тріпоче?
Жив Петро з батьками, а вони як упертися: «Навіщо нам така невістка — ні кола ні двора, ще й у громадському домі живе. Чи ж ми тебе ростили-годували для такого?» І ні в яку не дають згоди нам спільно жити. Петро бігав, кип'ятився, а википів і обів'яв.
Стрілись увечері після роботи — я біля свиней управлялася, він біля коней, стали під осокором, а він при місяці аж світиться.
«Що ж воно оце тепер буде?» — питаюся.
«Щось та буде»,— відказує Петро, а очі його повз мене так наче проходять і байдуже їм, що тремчу вся, що розпач мною тіпає, наче конопелькою в холодній, крижаній воді.
Стоїть мій Петро і не здригнеться, і не зворухнеться, як скам'янів. Осокір тільки шелестить листям. І журно так, журно, ще більшого жалю мені завдає. Стисло мене, здавило гіркотою, аж в грудях заболіло. Як відчуло серце — останній наш вечерочок, остання стріченька, а вже розлука на плечі злягає ніччю, а вже зірки висвічуються так, що всю мене наскрізь протинають, просвічують і бачать все, все, все, що в мені робиться, що в мені діється, як серденько моє сирітське обливається кров'ю гарячою, і вже хочуть з мене душу мою вийняти, і вже хочуть спопелити. Шукаю його очі, хочу в них заглянути, а він ховає, бо соромно, що надумав батькові-матері скоритись і мене, сироту, кинути. А я ж тоді ще не знала нічого. Тільки серце відчувало — то заниє, то заб'ється, то замре.
Обхопила Петра руками, обвила міцно, як омела явір, обливаю сльозами, а душечку ж вони йому не пропікають, стоїть і ні мур-мур.
«Що з тобою, Петрусю?» — питаю.
«Наморився»,— каже.
«І в мене ручечки й ніженьки болять»,— кажу йому.
«То й іди собі додому... громадського»,— відказує так, що затремтіла я, як осичка від вітру шпаркого.
«Кине мене, кине, сиротину бідну, безборонну»,— аж знетямилася.
А він таке, начеб відпихає мене від себе. І вже не обнімає, і не ласкав, як було колись, а тільки бликне очищами, як сапсан, що й всередині в мене щось обривається і пучечки холонуть, зітхне роздратовано і наче душу виймав і об землю кидає.
Упала перед ним на коліна, як підкосило то.
«Петрику-соколику, не кидай мене».
Він спалахнув, очі хижо блиснули, а тілечко в мене
враз взялося дрібнесенькими холодиночками, наче бозна-скільки голочок у мене заразом вштрикнули. Ногою тупнув, аж земля колихнулась і трави поникли.
«Встань,— каже,— ще хто побачить».
«Нехай бачать, нехай чують, — плачу,— як вірно люблю тебе».
«Цить, дурна, ще хто почує»,— шепоче.
«Не буде мені життя без тебе, не буде».
Він зрозумів, що добром не відчепиться, підвів із землі і каже:
«Ти йди додому, бо діло в мене тут є, ніколи стояти, а завтра приходь. Погомонимо, як нам далі буть».
На другий день прибігла увечері, чекаю, а його нема. До півночі простояла. Нема і нема. Так і не прийшов. Чую, що вже оженився. А що я? Поплакала, поплакала та й вспокоїлася.
А потім як жила? Та як же. Як і всі люди. В колгоспі робила... Сама, сама, бо довго зашпори відходили, а там війна почалася. Ой, що було! На роботу ганяли як каторжних. Жила я тоді з бабою Мареною, бо хата колгоспна згоріла, снарядом улучило, як наші відступали. Топили ми піч, хліба зібралися спекти. На борошенце розстаралися. А тут німак забігає з пукалом. Виймає з торбини карточку їхнього Гітлеряки й показує Марені на стіну, щоб почепила. А та вдає, що не пойме, чого він хоче. То він її кулаком у груди, аж вона ноги задерла. Поклав карточку і пішов. А Марена, охаючи, підвелася, взяла ту карточку.
«А розсточортів твоїй матері, так оце через тебе мене бити? — каже.— Гори ж ти вогнем, сякий-такий».
І кинула ту карточку в піч. Вона враз і спалахнула всілякими вогнями: і синім, і зеленим, і жовтим. О божечко, поперелякувалися. Ану як вернеться. Але не заходив більше. Куди там — штурляли їх межи плечі к лихій годині. Не до патретів їм уже було.
А то після війни вже квартиранта мені поселили. Заготовачем у нашому селі служив. Моїх годів чоловік. Лисенький такий, плечі ввігнуті, а сам височенький. Нічого собі. Особливо па той час, коли війна підчикрижила їхнього брата.
«Жизня у мене, Данилівно, малина була,— каже.— Що хотів, те й робив, що хотів — одягав, чого душа бажала — задовольняв».
«І де ж тобі так жилося?» — цікавлюся; тільки подумати — отак усім важко, а йому як кум королю.
«Довго розказувать, та мало слухать»,— одказує і
гигоче.
Лежить на ліжкові у блискучих хромових чоботях, ноги на бильце одна на одну склав, цигарка в зубах і: пах-пах кільцями під стелю.
«Ах ти ж, лобуряка,— взяло мене зло,— розлігся, як барин, і хату мені загиджуєш? Ану, встань,— кажу,— звичку яку взяв. Вшивайся надвір».
На долівці біля ліжечка консервна банка стоїть. Він туди попілець отако пальцем зібив, на мене скоса зиркнув,
«Ніхто на мене ніколи не кричав. І ти, Данилівно, теж голосу не піднімай».
Ех, мене наче що вштрикнуло.
«А що ж ти за гурин такий?» — питаюся.
«Лю-ди-на. Розуміть треба».
Цигарку знову взяв, сірника отако — чирк, і був такий. І знов: пах-пах. Начадить, що хоч сокиру вішай.
І так кожнісінький день.
Не встигла я звикнутися, як він нового коника викинув. Жили в мене півень і курочок трійко. Що там не кажи, а, дивись, якусь крашаночку і знесуть. Півень був високий на ногах, грудастий, дві пір'їни чорні дугами високими вигинаються, гребінь що тобі жар. І курочки одна в одну. Ще й зозулястенька. Дуже вони мені подобались: особливо зозулястенька. Вийду з хати, а вона мене побачить, крилами змахне і на плече злетить. І сокорить, наче над вухо мені щось розповідає. Крашаночку знесе і ходить по подвір'ю кудкудаче: мене кличе, хвастає. Утіха одна з неї. А як надумає квоктати, то вибирає таке місце, щоб і я не знайшла. Дванадцять крашаночок нанесе одна в одну і сідає. І як не слідкую, як не видивляюся, а все одно взіваю, де вона дінеться після того, як погодую. А там, дивись, вийду якого дня вранці з хати, а вона вже водить курчаточок. І всі ж до одного повилуплюються.
А в сусідів собака був. Рудий такий, як ото лисиця. І норов мав лисячий. Мій же квартирант, Турином прозивався і дуже свого прізвища не любив, страх як сподобав того собаку. Все з ним і возився. І годував було, грався з ним. Раз ще й купати заходився. Ото вже сміху. Знайшов ночви в чулані, нагрів води, усадив тури собацюгу і давай його намилювати. Пес виривається, скавучить, вода в усі боки летить, а він його милить, а він його милить. То пес як глимоне його за пальця, він і сів на долівку. А вже що мені клопоту завдав — ночви ж нові цинкові, такі гроші віддала, а він псюку в них посадив. І вимивала, і випарювала, ще й у піч запихала гарячу. Де ж це таке бачено, щоб у ночвах, в яких прання переш, собаку купати!