Нечитайло Микола Якович

Біографія

Народився Микола Якович Нечитайло 12 червня 1937 року в с. Огирівка Великобагачанського району на Полтавщині в селянській родині.

          Батько дітей, Яків Олексійович, загинув  під час форсування Дніпра 17 жовтня 1943 року. Похований у селі Максимівка Градизького району Полтавської області.  

         Свою трудову стежину Микола Якович, як і брат Іван та сестра Ольга, почав п’ятнадцятирічним хлопцем з колгоспу «Червоний партизан», після закінчення семирічки у 1953 році. В ньому пройшов неабиякий гарт і випробовування, перші життєві університети, тут прийняли і в партію. Це було дуже престижно і відповідально. Служив в армії із 1957 по 1960 рік, був відмінником бойової і політичної підготовки, зразковим сином для матері. У 1964 році здобув професію бухгалтера-економіста, має вищу освіту з агрономії. Він відомий у нашому районі як лектор. Часто виступав у трудових колективах. Кілька років очолював районне відділення страхової компанії «Оранта». Довгий час Микола Якович очолював Решетилівську територіальну ветеранську організацію.                         

         Крім усного слова, як лектор, Микола Якович досконало володіє і творчим пером. Із автобіографічної книги «Дорога до щастя», що вийшла у світ у 2010 році, ми дізнаємось, що творчо писати він розпочав ще у 1957-му.  У 2011 році Микола Якович порадував читачів двома книжечками «Дітям про дітей війни» та «Конячі сльози». В автобіографічних та в окремих художніх матеріалах автор розкриває, хто такі діти війни та які випробування випали на їх дитинство, яку недитячу та непосильну ношу брали вони на себе, аби допомогти матері та замінити батьківське плече.

         Книга М.Я.Нечитала «Конячі сльози. Дітям про дітей війни»  вийшла в світ у місті Полтава в 2011 році. Художньо оформив книгу решетилівський митець Євген Іванович Пілюгін.

Книга «Від лісу до моря» (дорожні записи 1962 року) видана в Полтаві в 2013 році. Свою книгу автор присвятив людям з обмеженими фізичними можливостями.

 

«А мій тато…»

Хлібодарам присвячується

На тринадцятий день після поховання дружини я випадково опинився в Корпосному парку міста Полтави. Був погожий квітневий день, і хоч годинник показував за другу годину дня, я відчував теплі сонячні промінчики на своєму засмученому обличчі. Тоскно, туманно і боляче вдивлявся в чисте, безхмарне небо. Несподівано до лавочки, яка розташовувалась поряд із тією, на якій сидів я, підійшли три школярки, як мені здалося, старшокласниці. Я продовжував вдивлятися в чисте небо, але волею-неволею став свідком їхньої дивної розмови.

  • Мій тато має велике підприємство, він бізнесмен, - мовила одна з

дівчат. – Там працює багато людей, а територія його налічує сотні гектарів землі. А ще, крім власного новенького авто, він має два службових, частенько мотається і до столиці у справах.

         До розмови долучилася інша дівчина:

- А мій тато хоча й невеликою фірмою керує, але має в багатьох районах магазини. І хоч наша сім’я багатодітна – четверо дітей – але всього у нас удосталь. Маємо великий будинок з басейном та величезним садом. Цього року ми вже встигли злітати і на відпочинок на острови. Яка ж там краса! Просто неймовірна!

Третя дівчина не втрималася, піднялася, підкинула голівку назад і мовила гордовито:

  • А мій тато працює на Полтавському хлібозаводі. Він усе своє свідоме життя кожного ранку розвозить свіжий хліб у різні торговельні точки, в тому числі й сільські забуті хутори. Його приїзду з нетерпінням чекають дідусі й бабусі з віддалених сіл. А мешкаємо ми в комунальній квартирі, яка дісталася нам у спадок від татових батьків. За містом маємо дачу – шість соток земельної ділянки, на якій розташована будка зі старої хлібовозки. Мій тато теж має автомобіль, дарма, що «Жигулі» і що він мого віку… Нам і цього досить, адже щастя в іншому – не в статках і не в розкішних будинках, а в злагоді, повазі та розумінні одне одного, які, до речі, завжди панують у нашій родині.

…Дівчата раптово зібралися й мовчки пішли. Мабуть, кожна з них розмірковувала про своє. Я теж  підвівся і повагом пішов до зупинки тролейбуса, аби не запізнитися на автобус і швидше дістатися до своєї Решетилівки…

 

В лузі

Розкинувся він, як золотисте плато. Широчінь зелені, подиху свіжого повітря і скошеного сіна манили мене кожен день. Але ні, в мене немає часу. Я – студент-заочник. Я – сімейний. Я – не один. Ось дерева, кущі, квіти, трави і їхні аромати поруч зі мною і нею – красунею квітів лугу. Тоненька, кучерява. Вона щебече і щебече про все найкраще, все кохане для людей, для мене. І я ходжу лугом, ходжу поруч з нею, слухаю її щебіт, як спів соловейка. Її губи-бантики розкривались і закривались, оченята зеленим листом блискали і вигравали змійкою та не давали мені спокою, вливалися в глибінь душі та пам’яті.

Я слухав і чекав невгамовного кохання – палкого, пристрасного і неспокійного. Я бродив понад берегом річки і вдивлявся в красу берегів Ворскли. Але знову і знову підходив до неї – тоненької, з білим личком, в зеленій косинці, з веселою усмішкою доброти і ласки.

Вперше обійнялися і поцілувалися. Я – п’яний від її поцілунку, від її краси, впивав її сильніший і сильніший запах-яд.

Все закружляло і завмерло. Безмірна краса лугу і її – тоненької, одинокої на цьому березі – в моїх обіймах і устах. Краса лугу перетворилася в насолоду.

Здається, все сп’яніло, все завмерло і живе вічно в цій красі незабутнього лугу і цієї тендітної одинокої берізки…

 

Ставицький Віктор Миколайович

Біографія

Ставицький Віктор Миколайович народився 10 лютого 1950 року в с.Сухорабівка Решетилівського району Полтавської області в сім’ї колгоспників.

Закінчив 8 класів Сухорабівської середньої школи, потім, з 1965 по 1969 навчався в Березоворудському сільськогосподарському технікумі, де здобув спеціальність агронома.

Проходив дійсну військову службу в рядах Збройних Сил СРСР (1969-1971) на території Чехословаччини.

Працював агрономом сілгоспгосподарства протягом 17 років, Калениківським сільським головою – 18 років, начальником відділу апарату райдержадміністрації –3 роки.

Дитинство пройшло серед розкішної первозданної природи. Буквально поруч із господарським двором протікала річка Псел, зусібіч підступали луки, за річкою стіною стояв листяний ліс. Безумовно, таке чарівне оточення не могло не вразити душу підлітка, а викликані почуття – не вилитись першими поетичними рядками.

Дебютував на ниві поетичної творчості у 3 класі, перший твір надруковано у Пирятинській районній газеті. Потім вірші друкувалися у військовій газета округу, Решетилівська районній, «Селянській правді» Івана Бокого, Рівненській обласній газеті, журналі «Дніпро». Приймав участь у міжнародному конкурсі «Українська мова – мова єднання», де зайняв третє місце (2013).

В 2012 році світ побачила перша поетична збірка автора «Щоб мрія стала на крило», видавництво ТОВ «АСМІ» м. Полтава. Книга  присвячена батькам Віктора Миколайовича – Миколі Йосиповичу та Ганні Давидівні. Передмову до книги написала член Національної спілки письменників України Людмила Овдієнко.

Друга збірка «До віри, до кохання, до добра», вийшла у 2013 році. Передмова написана Заслуженим діячем мистецтв України Марією Бойко.

 На вірші В.Ставицького написано дві пісні, які виконувались на обласних святах, кілька творів покладено на музику самодіяльними композиторами.

Автор готує до друку третю збірку віршів.

 

                                   Я маю честь на Полтавщині жити

Я маю честь на Полтавщині жити,

Де щедрий лан в мережеві лісів,

Де споконвік купають верби віти

У Ворсклі, у Хоролі і у Пслі.

 

Я маю честь на Полтавщині жити

Де дух козацький – перша із чеснот,

І де безсмертне слово «Енеїди»

Над світом нашу славу піднесло.

 

Я маю честь на Полтавщині жити

Де люд завзятий в пісні і труді.

Ми раді вас у гості запросити

На щиру мову і багатий стіл.

 

Тут мир готові завжди боронити

Підставить другу рятівне плече

Щоби завжди на Полтавщині жити

Нащадки мали привілей і честь!

 

                                      

Коваленко Ігор Олександрович

Біографія

Коваленко Ігор Олександрович народився 15 грудня 1991 року у   смт. Решетилівка Полтавської області.

1 вересня 1998 року пішов до першого класу Решетилівської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів, яку закінчив у 2007 році, отримав свідоцтво з відзнакою.

З 2007 року продовжив навчання у класі з поглибленим вивченням математики у Решетилівській гімназії імені І.Л.Олійника. У 2009 році отримав атестат про повну середню освіту.

За час навчання у школі почав писати поетичні та прозові твори, був активним учасником шкільних та районних олімпіад з різних дисциплін, конкурсу Знавців рідної мови імені П.Яцика, був неодноразовим призером районного конкурсу учнівської поезії та прози «Поетична весна».

З 1 вересня 2009 року був зарахований до складу студентів фізико-математичного факультету Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г.Короленка, де протягом наступних чотирьох років отримував базову вищу освіту, здобув кваліфікацію бакалавра – вчитель математики.

2013-2014 рр. – отримання повної вищої освіти за спеціальністю «Математика». Отримав диплом спеціаліста (вчителя математики, спеціалізація: інформатика).

За час навчання був членом студентської ради фізико-математичного факультету та університету, з 2012 по 2014 р. був головою інформаційного сектору факультету. У 2012 році став лауреатом конкурсу «Студент року» у номінації «За активну громадську діяльність». Нагороджений почесною грамотою Ради ректорів м. Полтави за активну діяльність у студентському самоврядуванні. Був одним із упорядників та співавторів збірки поезій фізико-математичного факультету «На паралелі мрій».

З 1 вересня 2014 року призначено вчителем математики Малобакайської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, де зараз  і працює.                   

                                                                                       ***

Скажи мені – це Україна,

Це Україна чи окрайна?

Бо ти ж її мала дитина,

Чому ж ідемо всі ми в найми?..

Народ у нас – кожен за себе

І хто як скаже, так і буде.

Робимо підлість – очі в небо,

Куди ж ми йдемо добрі люди…

Вже Україну розпродали

Та часто совість й гідність губим.

За гроші мову ми віддали,

Скоро й історію забудем?!..

Допоки будемо так жити

І чи всміхнуться наші діти?

Засяє сонце над ланами,

Чи будем вік байдуже плити?

Допоки буде хата скраю,

Плювати будем у криницю…

Чи ж українці ми? – Не знаю.

Та далі жить так не годиться.

Здавалося б, усім багаті:

Он нива родить, колоситься,

Озера, ріки, білі хати.

Та час уже усім спиниться

Нищить історію, культуру,

Гребти за пазуху руками.

Зламать безлюдяності мури,

Згадать свою рідненьку маму.

За що боролись предки наші? –

За волю кров вони втрачали,

А покоління «чухраїнців»

Взяло усе і сплюндрувало.

Чомусь живем, немов без роду,

Усе вирішують лиш гроші,

А яка ж доля в нас, в народу,

Чи будуть роки ще хороші?

А он на лавці – Україна,

Вже юна дівчина нівроку,

Двадцятий рік, струнка, красива,

Та не ступа вперед ні кроку.

Зажурено лиш споглядає

Як люди лазять – хробаки,

Собі лиш нору виривають,

Та вірить – буде навпаки.

Дай Боже людям цим прозріти

І щоб всміхнулась сива неня,

Щоб перестали всі хворіти

Нелюдяністю, що навкруг мене.

Зітхнула тихо Україна,

Присіла й далі споглядає.

Порожнє слово – Батьківщина…

Допоки буде так? Хто знає?..

******

Життя – це гра

«Життя – це гра», - сказав один мудрець,

Життєве кредо – як козирна карта.

Ти почав гру – і ти у ній гравець

Й життєва путь багато чого варта!

Зумій зіграть: є правило одне

І хай не виклика перестороги:

Люби, учись, хай доля не мине

Тернистого та мудрого порога.

Ми всі, неначе птахи в небесах.

Попереду – незвідані дороги.

Хай оминає нас негода й страх,

Полинуть вдаль непрохані тривоги.

Ти твердо стань – греби веслом скоріше,

Щоб у потоці гри під назвою «життя»

Ти пам'ятав оці слова найважливіші:

Життя – це гра, а гра – це й є життя.

 

                                                                                      *****

За чорним обрієм мольберта

Малює десь художник синє небо

Он світлий обрій, сонечко ясне,
Ще сад вишневий зобразити треба,

Яскраві фарби пензель не мине.

Та сталася біда – нестримні руки,

Палітру забруднили й чорна туш.

Почали вимальовуватись муки

І силуети тисяч убієнних душ..

Червоні краплі на родючу ниву

Снарядами упали з висоти.

Це кров синів… Війна почала зливу

У зашморг взявши крила доброти.

І далі вимальовує картину

Уже лихого автора рука

Він стерти, знищить хоче Україну,

Лиш звідки підла задумка така?...

Браковане мистецтво проглядалось,

Ще на полотнах, де був морський бриз.

А потім і того уже не стало,

Затерли й Крим, мабуть то чийсь каприз..

Тепер і Схід, Донбаські терекони,

Залити простір хоче чорна туш,

Плювати пензель хоче на закони,

На фоні ж там – ще сотні тисяч душ.

Коли ескіз картини малювали:

Там сміх дитячий, неба височінь,

Та з вами ми ніколи не гадали,

Що жах наводить велич цих творінь.

Нам треба брати пензель в свої руки

І разом лиш мистецтво це творить.

Лише гуртом ми замалюєм муки.

Лише в єднанні Україна буде жить.

                                                                                       ***

Життя людське – бурхливий океан,

Там хвилі б'ють об камені граніту.

Й хотів би зрозуміти сам,

Що я ненавиджу і що б хотів любити.

Люблю людей, хоч інколи вони

Бувають гірше підлої тварини.

Колись були веселими дітьми,

А йдуть в «ліс зла», прямуючи за ними.

А Україну я найбільш люблю,

Вишневу і квітучу Україну,

Та я ненавиджу, коли свою

Ми забуваєм мову солов'їну.

Та найдорожча, звісно, ненька,

Уся рідня і батьківський поріг,

Грудка любимої землі, хоча й маленька.

Люблю калину й пил сільських доріг.

Всім серцем я люблю роки чудові

Студентського веселого життя.

Ненавиджу, що час біжить і знову

Не буде їм ніколи вороття.

                                                                                     ***

Ну що б, здавалося, роки?

Роки минають, все проходе.

Знов новий рік стука в шибки,

А старий сплив у часу воду.

Ну що той рік: для вічності  - лиш мить,

В свідомості комахи  - це багато,

Та не комахами, людьми нам треба жить,

Щоби життя  прожить одним розмахом.

Як взяв перо, коли на світ родився,

Почав свою історію писать,

Ти в величчі людській вооплотився

1

 

Вгору