Дядченко (Зубко) Людмила Євгеніївна
Біографія
Народилася в мальовничому припсільському селі Остап’є 13 листопада 1964 року. На той час воно належало до Решетилівського району (після чергової територіально-адміністративної реформи (60-ті р.) входить до складу Великобагачанського).
Батьки, насамперед мама, змалку прививали донечці любов до літератури, до поезії. З 3-річного віку дівчинці, яка ще навіть не знала літер, на дні народження та свята дарували книги, які належать до класики світової літератури (їх бережно зберігає в домашній бібліотеці й по нині). Любов до Слова у Людмили має певне генетичне коріння. Мама Ганна Дмитрівна дуже любила поезію, цитувала напам’ять величезні уривки з «Евгения Онегина» О.Пушкіна, батько Євген Панасович був сількором Решетилівської районної газети. Людмила в ранньому віці знала чимало віршиків, яких навчила її мама. Щоб дитина інтелектуально розвивалася батьки передплачували для Люди кілька дитячих журналів («Малятко», «Веселые картинки», «Мурзилка», «Барвінок»).
У 5 років дівчинка написала свій перший віршик «Бегемотик», який тато надіслав у журнал «Малятко». Звідти прийшов лист, у якому батькам радили розвивати у дочки творчі здібності. Згодом у журналі надрукували «Бегемотика».
У школі одним із улюблених предметів Людмили Зубко була література. З вдячністю згадує вчителів-філологів Є.С.Топчій, Т.В.Глущенко, Н.В.Новицьку, П.Г.Вовкоріза. Вони навчили любити поезію Тараса Шевченка, Ліни Костенко, Пушкіна, Лермонтова, Некрасова та ін. А ще Людмила вдячна всім вчителям Остап’ївської середньої школи (на той час одного з кращих в області сільських закладів освіти) за науку, виховання громадянської позиції. Активно стала писати вірші в середніх класах. Читала їх на шкільних святах. Згодом їх стали друкувати у Великобагачанській районній газеті «Світло Жовтня». В одному із номерів навіть помістили кілька віршів і невеличку розповідь про авторку під заголовком «Творчого злету початкуючій поетесі».
Закінчуючи десятирічку (1982 р.) дівчина постала перед вибором, яку професію обрати: педагога чи медика. Рішення народилося після розмови з відповідальним секретарем Великобагачанської районки Володимиром Михайловичем Писаренком — творчого, надзвичайно талановитого журналіста і поета. Людмила дякує Богові, що зустріла цього мудрого і доброго чоловіка на своєму шляху, який завжди підтримував обдаровану молодь. Він їй сказав: «Навіщо тобі мед… Навіщо тобі пед… Іди на факультет журналістики! Підготуємо тобі рекомендацію, вступай у Київський Державний університет імені Тараса Шевченка…».
Дівчина повернулася додому з ейфоричним настроєм. Залишалося лише підготувати кілька матеріалів для творчого конкурсу, і можна вести документи у столицю. Мама, яка виховувала дочку (з дошкільного віку) одна, була категорично проти такого вибору. Мовляв, простим сільським дітям не так просто вступити на факультет журналістики… Людмила усвідомлювала і те, що мамі нелегко буде її утримувати, тож вирішила іти працювати. Знаючи про те, що батько товаришував з решетилівськими журналістами, після випускного вечора зібрала документи і поїхала в Решетилівську редакцію. Для неї з дитинства були добре знайомі прізвища Моцар, Сулима, Нечитайло, Гайтота…
Редакційний поріг переступила у липні 1982 року і з тих пір зберігає вірність Решетилівській газеті. Тут відбулося її становлення як творчої особистості, тут прийшло до неї визнання. Працювала у різних відділах газети і на радіо. Паралельно закінчила омріяний факультет Київського університету. За багаторічну плідну працю на газетярській ниві, майстерне володіння пером, проявлення кращих професійних якостей Людмила Дядченко нагороджена грамотами районної ради та райдержадміністрації, управління у справах преси та інформації Полтавської ОДА, обласної організації НСЖУ та Національної спілки журналістів України.
Член НСЖУ, завідуюча відділом соціальних питань редакції газети «Решетилівський вісник» Людмила Дядченко вдячна своїм старшим колегам, які допомагали їй у молоді роки шліфувати журналістську майстерність, вчили життєвих премудростей — О.Є.Довгому, Н.П.Ребрик, Н.С.Колотій, Н.Н.Товстусі, О.Д.Гаркуші. Нині працює в колективі однодумців, відданих газеті людей. Редакційну команду очолює талановитий журналіст Іван Циган із припсільського села Сухорабівка, який у свій час писав неперевершені вірші.
У Решетилівці Людмила знайшла своє особисте щастя. Чоловік, з яким ідуть по життю 27 років завжди і в усьому — надійна підтримка для дружини. Дядченки виховали двох синів — Володимира і Анатолія, мають невістку Марину.
Робота, будівництво власного будинку, виховання синів, навчання, активна громадська діяльність відволікали Людмилу від написання віршів. Поетичні рядки стали народжуватися у її душі після великого стресу — смерті мами (2005 р.). Жінка говорить, що пише «у шухляду», бо вкладає у поетичні рядочки часточку своєї душі, свої радощі і болі. Девіз свого життя виклала в одному із віршів: «Щоб як любити, так любити. Як працювать, так працювать. Щоб не писати, а творити, слова з душею заплітать…».
Людмила Дядченко вважає себе щасливою жінкою, бо має чудову сім’ю, роботу, яка стала справою всього життя, справжніх, вірних друзів.
БАЛЬЗАМ МОЄЇ ДУШІ – ВІРШІ
Кредо
Душа, сполохана мов пташка,
Жене від себе думок рій.
На терезах життя все зважу
І визначу ужинок свій.
Що головне, що другорядне
Пора задуматись мені,
Хоч світ яскравий і принадний,
Але в моїм буденні дні.
Мабуть любить себе не вмію
І не жалію себе я,
Та жить інакше не посмію,
Така вже доленька моя.
Щоб як любити, так любити,
Як працювать, так працювать,
Щоб не писати, а творити –
Слова з душею заплітать.
Я в Решетилівці живу багато літ.
Я в Решетилівці живу багато літ.
Моя сім’я тут й оберіг – біленька хата.
На цій землі знайшла спочинок мати
Й з моєї вишні тут опадає цвіт.
Тут все моє і я вже тут своя,
Та часто я думками в тому краї,
Де кожну стежку й деревинку пам’ятаю,
Де пуповина схована моя.
Там по казках мене мама вела,
«Спи мой малыш» над ліжечком співала,
Шевченка й Пушкіна частенько цитувала
І бути доброю мені заповіла.
Цей край, що хати розтрусив над Пслом,
Із давнини Остап’ям називався,
Пісенністю своєю вирізнявся,
Залишиться повік рідним селом!
Мамі присвячується
Читаю вірші про долі жінок,
Які родилися перед війною,
І мамин образ з терну і квіток
В цю мить в зажурі постає передо мною.
Ну як словами все те описать?..
..Ступа дівчатко босими ногами,
Тільце худеньке, очі лиш блищать,
Але не просить Галя їсти в мами.
Відвійки мерзлі із сестрою п’ють.
Пів літри в день – і все… На дві дитини!..
А як же «завтра» вони знову ждуть,
Бо завтра буде сира капустина…
І холод, й голод – все пережила,
Мабуть, тому, що вдачу добру мала.
Щоб не було – веселою була,
Як на гітарі грала! Як співала!
Чи так, чи ні, та знаю я одне,
Що її долі й ворогу не зичу.
І біль душевний все терза мене,
Такий іноді нападає відчай.
Чому в мами тяжка доля була?
Чому жіноче щастя не пізнала?
Чому кохання як вона знайшла,
Його відразу в неї відібрали?
Чому я матінку не вберегла?
Й вона так рано лягла в домовину.
Спеклися її серце і душа
За тим, що талану немає в сина.
Не вірила у Господа вона.
На те казала: «Є природи сила».
Та дня, було, такого не мина,
Щоб за другого сина не молила.
Тож пошли, Боже, їй ти благодать,
Нехай Царствує мама на тім світі.
Господи мій, тебе буду благать.
Дай їй все те, що не дали ми – діти.
Господи мій, пошли нам миру
Господи мій, прийми мою молитву
За Україну і її синів!
Допоки ж на Донбасі йтиме битва?
Й терзатиме війна всіх матерів?
Прости нам, Боже, нашу бездуховність,
Прости нам чвари і прости розбрат,
Я не сприймаю отаку жертовність,
Коли піднявся проти брата брат.
Пошли нам, Боже, спокою і миру!
Не треба більше молодих смертей,
Пошли порозуміння всім і віру.
Для цього народили ми дітей.
Потрібні нам любов і покаяння.
Не треба нам ненависті і зла.
Господи мій, прийми мої благання,
Щоби Вкраїна наша розцвіла.
Присвята однокласникам
Нехай біжать у даль наші літа,
І срібло покриває наші скроні,
Та головне, Душа щоб молода
Й життя було усе, як на долоні.
А так воно, скажу я вам і є,
Бо кожен звів своє гніздечко в стрісі,
І виплекав оте святе «Моє»,
Яке дає триматись земній вісі.
Побудував сім’ю, зростив дітей,
Йшов чебрецями й пробивавсь крізь терни,
З добром в душі йшов завжди до людей
І рідним дарував щедроти серця.
Хтось вже осиротів, а хтось спішить,
Навідати стареньких тата й маму,
А хтось внучат леліє і ростить,
А є такі, що втратили коханих.
Така вона гірка правда життя,
Не все ми вибудовуємо самі,
Вже відійшли від нас у Небуття,
Зоставшись молодими Валя й Ваня.
Не посоромили ми вчителів своїх
І гідні пращурів ми будем до останку.
Не помилюсь, коли скажу за всіх,
Що в пам’яті ми зберегли світанок,
Коли над кручею стояв увесь наш клас,
І мислив кожен про своє лиш сокровенне,
Тоді ще 28 було нас,
Палахкотів в очах вогонь натхнення.
Нас розвела дорога по світах,
А хто в Остап’ї рідному лишився,
Та мріємо пройтися по стежках,
Отих, що повертають у дитинство.
Що ж, однокласники – мої сестри й брати,
Як рада я зустрітись знову з вами,
І як, скажу вам, і крути й верти,
Й серцями ми поєднані й ділами.
Хай вам в житті всім завжди таланить,
Щоб ще не раз ми з вами зустрічались,
Здоровиться нехай вам і щастить,
Щоб друзями ми вірними лишались.
Слово також серце має
Моє слово буває глевке,
А буває пухке, наче паска,
Мов кришталь буває дзвінке
Й зацікавити може мов казка.
То в’юном вислизає із думки,
А я все шукаю гіперболи,
Поринувши в творчі муки,
Слова порівнюю з перлами.
Люблю в них шукать дивину,
Бо слово також серце має,
Як в річку у нього пірну
І там себе відшукаю.
Пілюгін Євген Іванович
Біографія
Художник гобеленів та килимів
Заслужений майстер народної творчості України. Лауреат обласної премії І.П.Котляревського (2007 р.).
Народився 7 серпня 1947року в селі Замостя Чернігівського району Запорізької області.
Навчався у Московському художньо-промисловому училищі ім. Калініна (1965 – 1973 рр.) та Українському поліграфічному інституті ім. Івана Федорова. Служив у Північному флоті.
Після закінчення навчання в МХПУ ім. Калініна працював у Решетилівському художньому професійно-технічному училищі. Старший викладач, заступник директора по навчально-виробничій роботі, майстер виробничого навчання. Відмічений відзнаками: «Відмінник народної освіти України», викладач вищої категорії, нагороджений грамотами міністерства освіти України.
Учасник художніх виставок з 1973 року, член Національної спілки художників України з1990 року, член Національної спілки майстрів народного мистецтва з 1991 року.
Лауреат III фестивалю молоді України (1977 р.), нагороджений знаком за підготовку та проведення XII Всесвітнього фестивалю молоді в Москві (1985 р.).
Автор Герба та Прапора Решетилівщини. Приймав участь у створенні музеїв художніх промислів Решетилівського художнього ліцею, Решетилівського центру культури та дозвілля «Оберіг», музею О.Ковіньки у селі Плоске Решетилівського району.
З 1994 року спільно з архітектором С.М.Адаменком виконував замовлення адміністрації Президента України. У 2001 році виконував замовлення для Національного банку України, а 2006 року для Національного палацу «Україна». 2007 року замовлення адміністрації Президента України.
Приймав участь у виготовленні гобеленів для Донецького оперного театру за ескізами А.Чебикіна.
Роботи зберігаються в музеях Дніпропетровська, Полтави, Запоріжжя, Києва, Опішні, Решетилівки та приватних зібраннях. У ресторанах «Мисливський двір» у Харкові,«Козачок» у Києві та селі Щасливе.
Постійний учасник Всеукраїнських художніх виставок.
В 2010 році у видавництві «Полтавський літератор» вийшла перша поетична збірка Пілюгіна Є.І. «Гобелен».
Кольоровий світ
Кольорові олівці –
Наче пальці на руці.
Синій, жовтий і зелений –
Це найкращі друзі в мене!
Вони люблять малювати,
А чи знаєш, як їх звати?
Ось червоний, наче мак –
Малювати він мастак.
Вишні любить фарбувати
Літом квіти біля хати.
Це – зелена в траві жабка
І ошатна дерев шапка.
Огірок і листя клена,
Голки у сосни зелені.
Ще зелений дружить з синім,
Він фарбує море синє,
Небо синє і блакитне
В пору сонячне привітне.
І волошки й виноград –
Має він відтінків ряд.
Жовте сонце, стиглі дині,
Жовті глечики із глини,
Соняхів голівки в полі,
В жовтім – сонечка доволі.
Білий сніг – зимою в полі,
Білий пух – летить з тополі,
Білий аркуш і ромашка,
Молоко із рису кашка.
Чорний олівець між тим –
Називають ще й простим.
Має носик чорний він,
Олівець цей головний.
Він малюнок починає,
Наперед штрихи всі знає,
Як не так спрацює думка,
То підправить його гумка.
Фіолетовий, рожевий,
Помаранчевий, рудий,
Білий, сірий, чорний, срібний
І казковий – золотий.
Безліч кольорів чудових:
Різнобарвних, веселкових,
Нам дарують друзі ці –
Кольорові олівці.
